Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

операції. Я ненавиджу їх так само, як ви. Але дім із садом над одним з тихих каналів…

      – У вас і тут такий будиночок? Як квартира в Парижі?

      – Неважко було б такий знайти.

      – То ви його маєте?

      – Авжеж, – підтвердив Пестре.

      Ліліан розсміялася.

      – Ви всюди маєте квартири, а я ніде не хочу мати жодної. Кому з нас легше буде відмовитися? Краще заберіть мене кудись на вечерю.

      – Вам можна виходити?

      – Не конче. Але завдяки цьому експедиція матиме присмак пригоди, правда?

      «Це справді має присмак пригоди, – подумала вона, коли зійшла до холу. – Хто часто тікає від смерті, однаково часто народжується заново й щоразу відчуває глибшу вдячність, якщо тільки позбудеться ілюзії, що має якесь право на життя». Заскочена цим відкриттям, вона зупинилася. Ото ж бо й воно! У цьому полягає вся таємниця! Невже вона мусила приїхати до Венеції, до цього чудового готелю з багатьма полуднями забарвленими кіновар’ю і кобальтовою блакиттю, щоб зробити таке відкриття?

      – Ви посміхається, – сказав Пестре. – Чому? Тому що обманюєте свого лікаря?

      – Не його. Куди підемо?

      – До «Таверни». Візьмемо гондолу.

      Бічний вхід до готелю. Гондола, що колишеться на воді. Хвилина спогадів і нудоти, яка швидко минула, коли вона сіла до човна. Гондола не була плавучою труною, не була вже також чорним яструбом, який намагався її вхопити металевим дзьобом. Була просто гондолою, темним символом такої колись могутньої радості життя міста, що врешті з’явився закон, щоб відтоді всі гондоли малювали тільки начорно, а їхні власники більше страждали від зайвої розкоші.

      – Я знаю Венецію тільки з мого вікна, – сказала Ліліан. – І з кількох годин першого вечора.

      – Тоді ви знаєте її краще за мене. Я знаю Венецію тридцять років.

      Канал. Готелі. Тераса зі столиками під білим обрусом. Плюскіт води. Вузький канал, наче води Стіксу. «Звідки я усе це знаю? – розмірковувала Ліліан, охоплена на хвилину неспокоєм. – Чи не з’явиться тепер вікно з канарками в клітках?»

      – Де знаходиться та «Таверна»? – поцікавилася вона.

      – Біля театру.

      – Вона має терасу?

      – Так. Ви вже були там?

      – Я знаю її дуже поверхово. Я не їла там. Тільки проходила повз неї.

      – Це знаменитий ресторан.

      Почувся брязкіт тарілок і голоси, перш ніж вони випливли з-за рогу.

      – Ви смієтеся, – мовив Пестре. – Чому?

      – Ви запитуєте мене про це вже вдруге. Бо я голодна. Але знаю, що дістану щось їсти.

      Власник ресторану обслуговував їх особисто. Приніс морепродукти, свіже, печене, варене й біле точене вино.

      – Чому ви тут сама? – запитав Пестре.

      – Для капризу, але я вже повертаюся.

      – До Парижа?

      – До Парижа.

      – До Клерфе?

      Він і про це вже довідався?

      – Так, до Клерфе.

      – Чи не можна б із цим ще почекати? – поцікавився обережно Пестре.

      Ліліан