Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник). Еріх Марія Ремарк

Читать онлайн.
Название Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя (збірник)
Автор произведения Еріх Марія Ремарк
Жанр Зарубежная классика
Серия
Издательство Зарубежная классика
Год выпуска 1952
isbn 978-617-12-1276-3,978-617-12-1279-4,978-617-12-0850-6



Скачать книгу

вони платили гроші за вхідні квитки.

      Ліліан відчула, як пелена гніву застилає їй очі. Вона ненавиділа всіх цих людей, кожного зокрема, вона ненавиділа чоловіків, що випростували плечі, ненавиділа жінок, які, намагалися когось причарувати своїми поглядами, ненавиділа хвилі симпатії, що ширилися навкруги, ненавиділа великодушність натовпу, який, довідавшись, що жертва вислизнула, перелаштувався на захоплення, і ненавиділа Клерфе, хоч знала, що це реакція на страх, та все ж вона ненавиділа його за те, що брав участь у цій дитячій забаві зі смертю. Уперше, відколи покинула санаторій, вона подумала про Волкова. А потім вона побачила, як наближається знизу Клерфе. Побачила його скривавлене обличчя, побачила, як він висідає.

      Механіки оглядали авто. Вони міняли колеса. Торріані стояв поряд із Клерфе.

      – Ясно! – вигукнув тренер. – Їдь, Торріані!

      Торріані ускочив до авта.

      – Готово! – крикнув перший механік.

      Авто блискавично рушило з місця.

      – Що з рукою? – запитав тренер. – Зламали?

      – Ні. Вивихнув, здається. У плечі.

      З’явився лікар. Клерфе відчув скажений біль і сів на якомусь ящику.

      – Це кінець? – поцікавився він. – Маю надію, що Торріані витримає.

      – Вам більше їхати не можна, – сказав лікар і похитав головою.

      – Забинтуйте його, – мовив тренер. – Візьміть широкий бинт і зав’яжіть плече. Про всяк випадок треба його склеїти.

      Лікар похитав головою.

      – Бинт не дуже допоможе. Він це одразу відчує, як тільки знову сяде за кермо.

      Тренер розсміявся.

      – Минулого року він припік собі обидві підошви, а однак їхав далі. Дослівно: припік – не обсмалив.

      Клерфе сидів на ящику. Він почувався слабким і спустошеним. Лікар туго забинтував йому плече еластичною пов’язкою. «Мені треба було їхати обережніше, – думав Клерфе. – Бути швидшим за самого себе ще не означає стати богом. Це неправда, що тільки людина своїм мозком уміє вигадати щось, що дозволить їй бути швидшою за її природну швидкість. Хіба воша в пір’ї орла не перевершує сама себе в швидкості?»

      – Як то з вами сталося? – запитав тренер.

      – Клята опона! Авто винесло на закруті. Зачепив якесь деревце. Луснувся в кермо. Повна дупа!

      – Повна дупа була б, якби відмовили гальма, двигун або кермо! Драндулет ще їде. Ще не один зійде з траси! До кінця перегонів – го-го! Маймо надію, що дамо раду!

      Клерфе вдивлявся в металеві частини, які механіки стягнули обценьками. «Я вже застарий, – думав він, – що я тут шукаю. Але що я умію робити, окрім цього?»

      – То він! – заволав тренер, дивлячись у бінокль. – Щоб я так жив, цей хлопець – сатана! Але не дамо ради. Ми надто відстали.

      – Хто з наших ще їде?

      – На жаль, тільки Вебер. На п’ятому місці.

      Торріані промчав повз них. Махнув рукою і зник. Тренер виконав індіянський танець радості.

      – Дюваль відпав! Торріані виграв