Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994. Роман Іваничук

з витертого штруксу, холоші яких, за відсутністю чобіт, запихав у вовняні камаші.

      Через ті райтки я й познайомився з Дмитром Павличком зі Стопчатова, який ходив до нижчого роком класу і з яким ми, хоч на певній дистанції, але в чесних і приязних стосунках, пройшли крізь школу, університет, літературу й політику.

      «Ну й райтечки, ну й райтечки!» – почув я одного разу глузливе позаду себе в гімназійному коридорі під час перерви.

      Я різко повернувся з твердим наміром зацідити зухвальцеві у вухо і побачив присадкуватого, по-сільському набитого, широколицього, з великими зеленими очима хлопчиська, що зверхньо посміхався, зовсім не злякавшись мого закукуріченого вигляду.

      Він стояв поруч з ошатно вдягнутим своїм однокласником Аскольдом Ганьківським, якого знали всі, бо був він синочком знаменитого в Коломиї лікаря, і я сказав Аскольдові: «Скажи йому, хай защепить ґґудзик!»

      Спантеличений задавака вмить привів себе до порядку, і ми всі троє мирно вийшли на подвір’я й цілу велику перерву проходжувалися, косячи очима на сільських дівчат і на панянок, вибираючи потаємно кожен для себе «даму серця», без якої ніхто з нас не міг би себе вважати повноцінним гімназистом, – таких погордливо називали «офермами» або «куйонами».

      Наше знайомство з Дмитром не переросло в тісну дружбу: мабуть, тому, що вчились у різних класах, та й напевне вже тоді відштовхнулися від себе наші вельми егоцентричні біополя, які й нині не перетинаються; моя незалежність та прямота і Павличкова владність виявились несумісними, проте це не завадило нам упродовж десятків літ, як я вже мовив, бути в добрих стосунках, які ґґрунтуються передовсім на взаємоповазі, взаємопідтримці й паритетності, і чому б мало бути інакше, коли породила нас та сама прикарпатська земля і та сама неволя виробила однаковий проти неї імунітет; вчились ми у тих самих учителів; нашим старшим братам однаково ламали життя більшовицькі чи то німецькі окупанти, між якими істотної різниці ніколи не було; визрівали ми серед одного й того ж лихоліття, і навіть наші маленькі радощі були дуже схожі.

      Ще не раз у своїх спогадах я звернуся до постаті Дмитра Павличка, якого, незважаючи на суперечливість характеру, певну непослідовність у літературній і політичній діяльності, а теж на його гріховні порахунки із власним сумлінням, вважаю однією з найвидатніших особистостей нашого українського часу, точною його фотографією – без підфарбовувань і ретуші.

      «Дами сердець», а ще походи на Воскресінецьку гору або до тисового заповідника у Княждворі, а теж футбол і закордонні фільми, а ще наші бурсацькі витівки, а ще лекції в наймудріших на світі гімназійних професорів, з яких щодругий був комбатантом Української Галицької Армії і кожен вчився як не в Празі, то у Відні, і той урочистий страх перед їхнім маєстатом – усе це був позитив, який мав витворити із сільських недотеп витончених інтелігентів.

      Та домінував тоді у світі негатив – страшна воєнна дійсність, яка в одних питомців гімназії