Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах. Петер Енґлунд

влаштуватися на службу в новий пересувний польовий госпіталь № 10 (ці спроби були успішними після чергового втручання її колишнього роботодавця, відомого кардіолога).

      Фармборо занотовує у своєму щоденнику:

      Приготування до від’їзду тривають розпалі. Мені кортить виїхати, але потрібно ще багато зробити, та й сам госпіталь ще не до кінця укомплектований. Мені вже пошили сестринську форму, фартухи, капюшони, я придбала чорну шкіряну куртку на фланелевій підкладці. Під куртку вдягають товстий жилет з овчини, його носять узимку, і називається він російською «душегрейка». Я чула, що наш госпіталь деякий час розміщуватиметься на російсько-австро-угорському фронті в Карпатах, доведеться скакати верхи, тож мій гардероб поповнився високими чобітьми і чорними шкіряними короткими штанами.

      Того самого дня, 12 лютого, польські Сувалки знову були зайняті німецькими військами. Цього разу Лаура де Турчинович та її родина не змогли втекти, бо один із близнят захворів на тиф. Їй, як ніколи, зараз бракувало її чоловіка Станіслава. Було холодно й випало багато снігу. Вона пише:

      Раптом я почула галас і побачила міську голоту, мародерів: вони шукали собі їжу, билися, кричали один на одного – огидне видовище! Євреї були завжди такими тихими, а тепер запишалися, розпрямилися, щоб здаватися вищими. Мені було важко стриматися від того, щоб не залишитися на балконі. Не в змозі зважитися на щось певне, я метушилася між балконом і дітьми.

      Об одинадцятій годині на вулицях знову запанувала тиша, і я побачила першу гостроверху каску, що з’явилася з-за рогу: німець ішов з піднятою гвинтівкою в руках, видивляючись снайперів! За першим невдовзі пішли й інші. А потім з’явився офіцер: обігнувши ріг, він зупинився просто під нашими вікнами.

      35

      Субота, 13 лютого 1915 року

      Софія Бочарська знову бачить кладовище в Герардово

      Морозило, зимове небо затягло хмарами. Вони зрозуміли, що битва вщухла, бо не чути більше гуркоту вибухів і вичерпався потік поранених. Завершився тиждень безперервної роботи. Бочарська та інші сестри милосердя абсолютно виснажені. Їхній керівник добре розуміє це і відсилає кількох сестер, зокрема, з імпровізованого госпіталю. Їм доручено поїхати в сусідню 4-ту дивізію і роздати солдатам подарунки, що надійшли поштою з Росії, від приватних осіб, але під час боїв їх просто складали на купу.

      Автомобіль чекає на них. Вони вирушають у дорогу. Заледеніла зимова дорога виводить їх із маленького містечка. Вони проїздять повз військове кладовище, яке Софія вже бачила, коли вперше приїхала в Герардово. Вона зазначає, що розміри кладовища збільшилися втроє, воно перетворилося на «ліс із дерев’яних хрестів». Її це не дивує.

      Минув тиждень, а немов ціле життя прожите, як для цих загиблих, так, деякою мірою, і для самої Софії. Раніше вона була незрілою ідеалісткою, трохи зарозумілою панянкою, однією з багатьох, хто з почуття патріотизму, у військовій гарячці, записався добровольцем на медичну службу. Навіть попри те, що в неї вдома війну не зустріли з радістю. Софія пам’ятає, як до них