Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах. Петер Енґлунд

артилеристів намагалися врятувати три застряглі гармати. Поранені потоком, що наростав, рухалися вниз з урвища, в пошуках безпечного укриття. Лобанов-Ростовський запитував, що сталося, з яких частин ці поранені. Люди, які спливали кров’ю, були надто розгублені й спантеличені, щоб дати йому зрозумілу відповідь. Повз них галопом промчав офіцер, рятуючи полковий прапор, – він лежав у нього в сідлі; атавізм 1914 року: не тільки битися з прапором у руках, але й виконати святий обов’язок – не дозволити ворогові захопити свій прапор. Офіцера зустрічали схвальними вигуками: «Побережися!» Обабіч обриву вибухали снаряди. У повітрі клубочився пил, пахло димом від пожеж і кордітом.

      Проїхавши ще деяку відстань уздовж обриву, з компасом у руці, в супроводі не лише свого відділення, але ще й трьохсот-чотирьохсот поранених, Лобанов-Ростовський з подивом помітив, що вони опинилися в полоні. Безсумнівно, шлях уздовж урвища вів їх до великої дороги у напрямку до Сандомира. Біда полягала в тому, що артилерійська батарея німців перебувала зовсім поблизу. І тієї самої миті почала обстрілювати росіян, щойно вони видерлися нагору. Лобанов-Ростовський і решта відсахнулися назад. Удалині, праворуч від великої дороги, видніли інші німецькі батареї. Лобанов-Ростовський занепав духом, розгубився.

      І тоді відбулося дещо примітне, хоча і не надзвичайне.

      Німецькі гармати, найближчі до загону Лобанова-Ростовського, були обстріляні своїми ж, з іншого боку дороги, які вважали їх росіянами. Німецькі батареї вели одна з одною лютий артилерійський двобій. За цей час росіянам удалося сховатися. Звісно, німці незабаром з’ясували свою помилку, але ворог був уже далеко, на великій дорозі до Сандомира, на безпечній відстані від німецької артилерії. З усіх навколишніх доріг і стежок до них стікалися частини, які відступали. Тепер вони були часткою «єдиної, довгої, чорної стрічки з возів, навантажених пораненими, розбитих артилерійських батарей, солдатів з інших військ».

      А ось ще один атавізм: кавалерійський полк, готовий до бою, скаче по дорозі – мальовнича картина епохи Наполеонівських воєн. Німці? Ні, російські гусари! Їхні спокійні усмішки разюче контрастують із плутаниною і страхом, що панують серед тих, хто відступають. Здається, що кавалерія належить до зовсім іншого корпусу, вона не має уявлення, що сталося і що зараз відбувається.

      Коли Лобанов-Ростовський зі своєю маленькою колоною в сутінках під’їжджав до Сандомира, здавалося, що найгірше вже позаду. Стрілецька дивізія, що тільки-но прибула й відпочила, обкопувалася обабіч дороги. Виявивши, що міські вулиці занадто вузькі й на них тісниться забагато люду, Лобанов-Ростовський залишив свої 20 одноколок на в’їзді в місто. Він помітив, що корова все ще перебуває з ними. Схоже, вона з честю витримала всі випробування. Небо було затягнуло хмарами.

      У строкатому потоці військових частин він побачив знайомих. Той самий піхотний полк, з яким він зустрівся минулої ночі: солдати спали тоді просто неба на вулицях Опатова, – нерухоме спляче