Автохтони. Марія Галіна

артистичному світі, – твердо сказав Шпет, – немає ніяких Устинів.

      А ось це Шпет даремно. Чудове ім’я для людини, яка вирішила поставити «Смерть Петронія». Юстиніанова чума, вбивця святих і королів. Прийшла з нізвідки, канула в нікуди. Сто мільйонів осіб як не бувало.

      – А композитор? Про нього щось відомо?

      Пахло пудрою, мастикою, гнилою водою у квітковій вазі. Шпет коли-небудь провітрює кімнати?

      – Ковач, звісно! Він відомий. Вірніше, був би відомий, – Шпет нервово потер руки, – але помер молодим. Дуже молодим. Тоді всі помирали молодими. Практично геній. Але більше не писав для театру. Тож я…

      – Розумію. А костюми та декорації? Ось, написано. Баволь, Кароль Баволь.

      – Баволь, – промурмотів Шпет. – Баволь. Щось знайоме, але не пам’ятаю, далебі. З театром він теж більше не працював. Це напевно.

      – А, скажімо, музей? Краєзнавчий? Або художній? Як ви вважаєте?

      – Може бути, – нерішуче сказав Шпет. – Хоча в них площі маленькі. Хіба що в запасниках. Але до запасників вас навряд чи пустять.

      – Навіть якщо я пошлюся на вас? Але чому?

      – Бо там усе в жахливому стані, і їм соромно! – сердито сказав Шпет. – Там усе цінне розтягли ще в дев’яності. А що не розтягли, те згноїли. У них трубу прорвало. Мені Воробкевич казав. О, зачекайте! Воробкевич, точно. Він на кшталт мене, Воробкевич. Збирач. Хранитель. Ну звісно, це вам до Воробкевича треба.

      – Спасибі. Щиро вдячний. Я можу послатися на вас?

      – Так. Певна річ. Я сам до нього зателефоную. Відрекомендую.

      – О, звісно! Це ще краще. Це просто чудово.

      Вікно вітальні виходило у вузький двір-колодязь, абсолютно темний. Тут що, крім Шпета, ніхто не живе?

      – Я віддав театру все життя, – сказав Шпет, – усе життя. Зараз працюю над мемуарами.

      Напевно, треба попросити у Шпета почитати мемуари. Шпет, звісно, не дасть. Їх, скоріше за все, й немає, мемуарів, так, начерки. А раптом є і раптом дасть? Доведеться ж читати. Він приблизно уявляв собі, якими можуть бути мемуари Шпета.

      – Це дуже цікаво, – сказав він поспіхом. – Дуже. Але я вузький спеціаліст. Авангард – це цілий… континент. Континент! Не можу дозволити собі відволікатися.

      – Приємно, що залишилися небайдужі люди. – Шпет зітхнув і, показово крекчучи, випростався. – Може, чаю?

      Що буде доречнішим, погодитися чи відмовитися? У Шпета, певно, і чаю ніякого немає, так, пакетики. Шпет, мабуть, чаю вдома взагалі не п’є, а спускається вниз, до кав’ярні чи кондитерської. Або до кав’ярні-кондитерської.

      – Ні, дякую вам. Я, знаєте, втомився з дороги.

      Шпет зітхнув із відчутним полегшенням. Він вгадав. Ніякого чаю у Шпета не було. І до кухні, напевно, Шпет гостей не пускає. У самотніх чоловіків на кухні або дуже чисто, або дуже брудно – в будь-якому разі сторонніх не толерують. А Шпет – точно самотній, на вішаку в передпокої він бачив лише одне пальто. Лише Шпетове пальто, нічого більше.

      Шпет в атласному своєму халаті застиг із оксамитовим альбомом, притиснутим до грудей. У тьмяному електричному світлі висохлі