Судний день. Ярослав Яріш

пани вважали гайдамацькими шпигунами. І таких багать по табору було десятки. Всюди чулися крики, плач, стогони й прокльони. Чорними тінями привидів по табору сновигали жовніри, а посередині всього був ротмістр Воронович. Він сидів на чорному жеребці, що перебирав копитами і форкав, збуджуючись від крові. Багаття, що горіло недалеко, кидало криваве світло на обличчя цього чоловіка, і в цьому багряному світлі він здавався ще страшнішим.

      Один зі шляхтичів скинув шапку і пригладив волосся, що стало дибки.

      – Я ще такого не бачив. Збожеволіти можна.

      – А ти звикай, – підбадьорив його більш досвідчений товариш. – Війна йде, ще й не таке доведеться бачити й робити.

      Переконавшись, що все гаразд, Воронович з товариством повернувся до намету, щоби продовжити бенкет. Пани встигли протверезіти і з новим завзяттям налягли на вино.

      До Вороновича, який уже всівся на своє місце за столом та взяв у руки улюблену чашу, підійшов чоловік, закутаний у чорний плащ та в каптурі.

      – Ну, що скажеш? – запитав Воронович, нахилившись.

      – Знаєш, ваць пане, ігумена мотронинського?

      – Мельхіседека? Ну і що?

      – Його помічник скоро буде тут, можу допомогти пану взяти його у руки.

      – Справді? Я тебе слухаю.

      – Чернець їде з Варшави, вже проминув Білу Церкву і скоро буде в Жаботині.

      Воронович задумався.

      Розділ 5

В околиці Мотронинського монастря, недалеко міста Чигирин. Рання весна

      Обоє подорожніх ледве тягли свої величезні, обмоклі, порвані чоботи по густому болоті. Навкруги стало темно. Голі дерева кидали потворні тіні на землю. Було холодно, мокро, моторошно.

      Один з подорожніх – старий і сліпий перебендя-бандурист, що мав за спиною бандуру й просту полотняну торбу. Його супутником було хлоп’я років восьми – дід тримався за його худеньке плече, щоб не збитися з дороги.

      Хлопчина уже геть втомився. Йому ледве вдавалося витягати важезні чоботи, у кілька разів більші за ноги, з болота й робити наступний крок. А ще як страшно стало навкруги… Проводити ніч у весняному лісі було б моторошно навіть дорослому чоловікові.

      Хлоп’яті усюди привиджувалися дивні лісові істоти, які, перезимувавши у своїх норах, тепер повилазили, бродять по лісу і страшать людей. Ось ніби лісовик, а там, далі, мавка сховалася у кущах. Ось мара їм перейшла дорогу, чугайстер скаче по чорному, мокрому гіллі дерев. Потерчата та блуд перешіптувалися, показуючи пальцями на подорожніх; упирі, чорти, усі, про кого розповідав дід, тепер зібралися тут, ходять навколо них, кружляють, чекають слушної нагоди, щоб напасти.

      Хлопець притулився ближче до діда, обтер рукавом грубої свити лице, струсив головою. Усі страховиська зникли – кругом тільки звичайне галуззя чагарників.

      Десь, зовсім зблизька, почулося затяжне вовче виття. Це вже була загроза куди небезпечніша, ніж потерчата. Хлопець зупинився, сторожко оглядаючись.

      – Ходімо, синку, далі. Скоро до монастиря доберемося, там нам