Судний день. Ярослав Яріш

пристаєте?

      Натовп загрозливо мовчав. Нарешті обізвався якийсь хлоп.

      – Царські війська вже тут! Буде вам скоро віра!

      Натовп загомонів: тут уже давно ходили чутки про те, що Росія пішла війною на магнатів. Воронович подивився на ксьондза – той досадно мовчав. Тоді ротмістр скомандував:

      – Цьому розумнику відрубайте голову. Попові теж. Карайте лотрів: кожного десятого бийте палицями та відливайте водою. Тут можуть бути заховані гайдамаки. Обшукайте їхні хліви. Якщо щось знайдете – паліть.

      Шляхта й жовніри зраділи: їм уже набридло танцювати на холоді й хукати на задубілі руки, тож залюбки взялися за людей. Ті, почувши наказ Вороновича, кинулися врозтіч. Почався погром. Людей били палками, нагаями, покидавши їх прямо на землю та поздиравши одяг.

      – Це вам за царицю, за святий синод, і за віру благочестиву, – приказували при цьому кати.

      Кільком чоловікам підпалили бороди, потім запалили ще кілька хат.

      З плином часу спокійна посмішка на обличчі ксьондза почала зникати, перетворюючись на нервозність. Зате розцвіла іронічна посмішка на обличчі Вороновича.

      – А що я вам казав?

      Закінчилося все дуже буденно: жовніри з мовчазної згоди свого ротмістра кинулися грабувати хлопські хати, зґвалтували якусь дівчину. Ксьондз намагався зупинити розправу: йому таке було не до душі, однак жовнірство, почувши запах наживи, уже стримати було годі.

      Тим часом Воронович зібрав старшин на нараду.

      – Місцевий жид розповідав, що з навколишніх сіл повтікало кілька десятків хлопів. Десь у лісі сидять. Кажуть, отаман якийсь з’явився – Швачка, чи як. Мабуть вже велика ватага назбиралася. Пильнуйте за селом: хлопи побіжать гайдамакам жалітися, то ми їх і накриємо.

      Звечоріло, коли шляхта вийшла із села. У цю ж мить хлоп’яча постать у селянській свиті городами промайнула у бік лісу. Звідкілясь взялися шляхтичі в чорних плащах і, мов привиди, полинули за хлопцем.

      Селяни, що позбиралися біля лісового багаття на березі глибокого яру, були одягнені хто у що, так само й озброєні. Грілися. Вже світало. Сиділи мовчки, оглядалися, ніби когось чекаючи.

      – Ось вони, – нарешті мовив один з них, і кілька селян схопилися з місць. До ватаги наближалося четверо вершників.

      – Так, це він, Швачка.

      – Пугу, пугу! – гукнув здалеку козацький отаман.

      – Пугу, – відповів один із селян.

      Швачка був одягнений як запорожець, його супутники так само. Він зупинив коня перед людьми.

      – Чого сидите тут, як сичі понадувалися. Де сторожа? Чи хочете щоб нас половили тут голими руками? – зразу нагримав суворий отаман

      Старший дядько лише руками розвів.

      – А хто нас тут шукатиме?

      – Хто-хто, святий Миколай. Подаруночки принесе.

      Швачка кивнув своїм супутникам. Ті зрозуміли свого отамана й без слів і роз’їхалися в різні кінці.

      – Ну, кажіть, чого кликали?

      – Отамане, батьку,