Судний день. Ярослав Яріш

може, й не підуть, – знизав плечима Швачка.

      – А Верлан? – нагадав Шелест.

      – А зараз, може, й по-іншому повернутися…

      – До сраки москалів! – знову гукнув Лусконіг, що почав кипіти все більше. – Ми козаки, і це наша земля! Доки москалі з ляхами тут воюють і розорення чинять, ми мусимо своє слово сказати! А що, Палій так і зробив, не чекаючи жодного дозволу!

      – А що, Кіндрат діло каже: візьмемо Правобережжя під свою руку, а там вже і з москалями поговоримо, – втрутився Неживий.

      – Конфедератам треба віддячити. Так їм всипати, щоб аж внуки пам’ятали козацьку науку, – висловився і Швачка.

      – А ти, Бондаренку, що скажеш? – раптом поглянув Шелест на наймолодшого отамана – Бондаренка. Той знизав плечима.

      – Люди вже давно чекають, щоби подув вітер із Запоріжжя, з Чорного лісу та Холодного Яру. Треба вставати.

      Один, хто ще не висловився, був Залізняк. Шелест поглянув на нього.

      – А ти, Максиме? Також вирішив піти проти кошового?

      Інші поглянули на Залізняка. Світло смолоскипів освітило його обличчя, карі очі.

      – Ну… – наполягав Лусконіг.

      – Кошовий далеко. Йому не чути криків болю закатованих конфедератами людей… – нарешті відповів Залізняк.

      – Оце правильно, – погодився Швачка.

      Не поділяв радості лише Юзько Шелест.

      – Овва! А хіба ж не кошовий нас сюди прислав?

      – Товариство нас послало. А кошових у нас можуть як вибрати, так і скинути, – гукнув Лусконіг…

      Шелест спалахнув:

      – Кого, кого скинути?! Та якби не Калниш, то москалі б давно вже Січ зруйнували! Це ж він усе в руках своїх тримає! Думаєш, Кіндрате, розумний такий? Гадаєш, у царському палаці хтось би став розмовляти із таким, як ти? З ким змагатися хочете? Та у москалів війська більше ніж двісті тисяч! Кораблі, гармати, нові рушниці, муштра, кавалерія! Та вони нас на порох зітруть!

      – То чого ж досі не стерли?!

      – Бо Калниш є! Він знає, кого попросити, кому заплатити, пообіцяти. А ще він знає, чого хочуть прусаки, австрійці, турки… Старий добре розуміє, за яку нитку і коли треба смикнути, аби для всього народу на добро вийшло!

      Це були мудрі слова, що заставили отаманів замислитися. Лише гарячий Лусконіг був нестримним.

      – А оце, отамане, йди і скажи тим, кого конфедерати скалічили. Чию доцю зґвалтували, батька побили до смерті, а сина на палю посадили…

      – Бог терпів – і нам велів! – відрізав Шелест.

      Лусконіг скипів ще більше.

      – Раз такий побожний, то клади пернач і йди молитися в монастир – не місце тобі серед козацтва! Де ж таке бачено, щоби запорожці спокійно собі дивилися на муки народні! Коли ж це ми питали дозволу в королів, царів та ще якого чорта лисого! Ганьба і тобі, полковнику, і такому кошовому! Клади пернач!

      – А ти забери, – Шелест поблід і поклав руку на шаблю.

      – Годі, – Неживий став поміж козаками. – Не для того ми тут зібралися.

      – Так, – Залізняк підійшов до Шелеста, поплескав його по плечу, заспокоюючи. –