Все те незриме світло. Ентоні Дорр

чорних шпаків, що розлітаються з дерева.

      Бомбова злива

      Сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять. Ось під прицілами мчить море. А тепер – верхівки дахів. Двоє менших літаків утворюють димовий коридор, головний бомбардувальник відкриває вогонь, одинадцять інших беруть із нього приклад. Бомби падають навскіс, літаки миттю здіймаються.

      Небо знизу заплямовується темними бризками. Двоюрідний дідусь Марі-Лор, замкнений із кількома сотнями інших за воротами форту Насьональ, за півкілометра від берега, примружується й думає: «Сарана», – і з його пам’яті, з якоїсь укритої павутиною години в парафіяльній школі, виринає притча зі Старого Заповіту: «Немає царя в сарани, але вся вона в строї бойовім виходить».[4]

      Диявольський рій. Квасоля з перекинутого мішка. Сотня розірваних чоток. Тисячі метафор, але їх усіх не досить: сорок бомб на літак, разом чотириста вісімдесят, тридцять три тонни вибухівки.

      Лавина сходить на місто. Буревій. Чайні чашки зсовуються на полиці. Картини зіслизають із гвіздків. За чверть секунди сирен уже не чути. Нічого не чути. Гул стає такий гучний, що можуть лопнути слухові перетинки.

      Зенітні гармати випускають останні набої. Дванадцять бомбардувальників, неушкоджені, повертаються в синю ніч.

      На шостому поверсі будинку номер чотири по рю Воборель Марі-Лор залізає під ліжко й притискає до грудей камінь та маленьку модель будинку.

      У підвалі під «Бджолиним готелем» гасне єдина лампочка.

      Розділ 1

      1934 рік

      Національний музей природничої історії

      Марі-Лор Леблан – шестирічна парижанка, височенька, веснянкувата, і має слабкий зір, що швидко псується. Батько відправляє її на дитячу екскурсію музеєм, у якому працює. Гід – старенький горбань, сам ледь вищий за дитину. Щоб привернути увагу, він стукає кінчиком ціпка по підлозі, а тоді веде десяток своїх опіканців через сади у виставкові зали.

      Діти споглядають, як техніки блоками підіймають стегнову кістку динозавра. У комірчині дивляться на опудало жирафа, у якого на спині зносилися шматки шкури. Зазирають у шафу опудальника, шухляди якої повні пір’я, кігтів і скляних очей; гортають двохсотлітній альбом із гербарієм, прикрашений орхідеями, роменом і травами.

      Урешті вони підіймаються шістнадцятьма сходинками в залу мінералогії. Гід показує їм агат із Бразилії, фіолетовий аметист і метеорит на підставці, старий, каже він, як сама Сонячна система. А тоді ключем веде їх униз двома крученими сходовими маршами й уздовж кількох коридорів і зупиняється перед залізними дверима з єдиною замковою щілиною.

      – Кінець екскурсії, – оголошує він.

      – Але що ж там? – питає одна з дівчаток.

      – За цими дверима ще одні замкнені двері, трохи менші.

      – А що за ними?

      – Треті замкнені двері, ще менші.

      – А за ними?

      – Четверті двері, а тоді п’яті, і так далі, до тринадцятих, невеличких замкнених дверей, не більших за черевик.

      Діти нахиляються

4

Переклад І. Огієнка.