Все те незриме світло. Ентоні Дорр

її й тричі крутить навколо.

      – А тепер, – пропонує він, – ти приведеш нас додому.

      Вона роззявляє рота від здивування.

      – Згадай модель, Марі.

      – Та як же я?!

      – Я за крок позаду тебе. Я прослідкую, щоб нічого поганого не сталося. Ти маєш ціпочок. Ти знаєш, де ти.

      – Не знаю!

      – Знаєш.

      Відчай. Вона навіть не може сказати, Ботанічний сад попереду чи позаду.

      – Опануй себе, Марі. По сантиметру за раз.

      – Papa, це далеко. Щонайменше шість кварталів.

      – Точно, шість кварталів. Застосовуй логіку. Куди ми йдемо спочатку?

      Світ обертається й гримить. Кричать ворони, скрегочуть гальма, зліва від неї хтось гупає по чомусь металевому, здається, молотком. Вона човгає вперед, аж доки кінчик її ціпка не повисає в повітрі. Краєчок бордюру? Ставок, сходи, скеля? Вона обертається на дев’яносто градусів. Три кроки вперед. Тепер її ціпок упирається в основу стіни.

      – Papa?

      – Я тут.

      Шість кроків, сім кроків, вісім. І тут її накриває потік звуків – щуролов просто зараз виходить із будинку, розпорошує отруту. Ще через дванадцять кроків дзвенить дзвіночок, прив’язаний до ручки дверей магазину, виходять дві жінки й, проходячи повз, штовхають її.

      Марі-Лор випускає з рук ціпочок і заливається слізьми.

      Батько підіймає її, притискає до своїх вузьких грудей.

      – Місто таке велике, – зітхає вона.

      – Тобі це під силу, Марі.

      Ні, не під силу.

      Зміни

      Доки інші діти грають у класи в провулку чи купаються в каналі, Вернер сам-один сидить біля свого вікна на горищі й експериментує з радіоприймачем. За тиждень він навчився його розбирати й збирати знову із заплющеними очима. Конденсатор, індуктор, котушка, навушник. Один дріт – у землю, інший – угору. Ще нічого у його житті не було таким зрозумілим.

      Він добуває запчастини зі сміття за складом: обрізки мідного дроту, гвинтики, зігнуту викрутку. Випрошує в дружини аптекаря зламані навушники, дістає соленоїд із викинутого дверного дзвоника, злютовує його з резистором і робить динамік. За місяць він зміг повністю полагодити приймач, додаючи то там, то тут нові запчастини, і під’єднати його до живлення.

      Щовечора він зносить своє радіо вниз, і фрау Елена дозволяє своїм опіканцям годину його послухати. Вони налаштовують приймач на новини, концерти, опери, виступи національних хорів, фольклорні вистави – десяток дітей сидять на меблях півколом, серед них фрау Елена, сама заледве більша за дитину.

      «Ми живемо в захопливі часи, – проголошує радіо. – І слово скарги не злетить із наших вуст. Ми глибоко пустимо корені в нашу землю, й ніякий ворог не зрушить нас»[9]

      Старші дівчата полюбляють музичні конкурси, радіогімнастику, регулярну передачу під назвою «Сезонні поради для закоханих», на яку скаржаться молодші діти. Хлопцям подобаються вистави, випуски новин, військові гімни. Юта любить джаз.

9

Із промови Адольфа Гітлера до гітлер’югенду на з’їзді Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини в Нюрнбернзі 1936 року. – Прим. ред.