Заїр. Пауло Коельйо

у минулому. Протягом якогось часу я думатиму про неї, перетворюся на такого собі стогнія, дратуватиму своїх друзів, бо неспроможний буду говорити з ними на жодну тему, якщо вона не торкатиметься зникнення моєї дружини. Намагатимуся виправдати те, що сталося, і вдень, і вночі спогадуватиму кожну мить, прожиту біля неї, і зрештою дійду висновку, що вона була до мене несправедлива, тоді як я завжди намагався робити все якнайкраще. З’являться інші жінки. Я ходитиму вулицями, і чи не в кожній зустрічній жінці мені ввижатиметься вона. Я страждатиму вдень і вночі, вночі й удень. Це може тривати тижнями, місяцями, можливо, протягом року, а то й довше.

      Аж поки одного ранку я прокинуся й зловлю себе на тому, що думаю про щось інше, і зрозумію, що найгірше залишилося позаду. Моє серце поранене, але воно одужує і знову сприймає красу життя. Таке вже бувало зі мною раніше і знову буде, в цьому я анітрохи не сумніваюся. Коли одна йде, то це означає, що прийде інша – і я зустріну нове кохання.

      Деякий час я втішаюся думкою про свій новий стан: адже я тепер чоловік незалежний і багатий. Можу зустрічатися, з ким мені захочеться, посеред білого дня. Можу поводитися на вечірках і святах, як ніколи не поводився протягом останніх років. Інформація поширюється дуже швидко, і через короткий час багато жінок, молодих і не дуже молодих, багатих і зовсім не таких багатих, якими вони прикидаються, справді розумних або наділених лише тим розумом, який дозволятиме їм казати мені те, що, на їхню думку, мені приємно почути, стукатимуть у мої двері.

      Мені хочеться вірити в те, що бути вільним – найкраще. Це дасть можливість знайти справжнє кохання, справжню жінку свого життя, яка чекає мене і яка ніколи не поставить мене в принизливу ситуацію.

      Я допиваю шоколад, дивлюся на годинник, розумію, ще рано, аби втішатися приємним відчуттям, що я знову становлю частину людства. Протягом якихось хвилин я втішаю себе мрією, що Естер зараз увійде в оті двері, ступаючи по гарних перських килимах, підійде, сяде поруч зі мною, нічого не кажучи, викурить сигарету, подивиться на внутрішній сад, а потім візьме мене за руку. Минає півгодини, й півгодини я вірю в історію, яку щойно вигадав, аж поки до мене доходить, що це чергова маячня, не більше.

      Я вирішую не повертатися додому. Підходжу до конторки адміністратора, замовляю номер, прошу дати мені зубну щітку, дезодорант. Готель переповнений, але адміністратор іде мені назустріч і зрештою я вселяюся в чудовий номер-люкс із видом на Ейфелеву вежу, виходжу на терасу, з якої можна милуватися дахами Парижа, дивлюся на освітлені вікна, яких із настанням ночі стає все більше, на родини, що готуються до святкової вечері – адже сьогодні неділя. І потроху мене опановує те саме відчуття, яке я вже пережив на Єлисейських Полях: чим гарніший краєвид, тим нещасливішим і жалюгіднішим я себе почуваю.

      Я не дивлюся телевізор, не замовляю вечерю. Сідаю на терасі та ретроспективно переглядаю своє життя – життя юнака, що мріяв стати знаменитим письменником і раптом побачив, що реальність зовсім інша: я писав мовою, якою майже ніхто не читав,