Заїр. Пауло Коельйо

їм крамниця, проте ніхто не зрозумів, чого їм треба. Що сталося? Невже за двадцять чотири години, які я просидів у в’язниці, мова на Єлисейських Полях змінилася?

      Туризм і гроші спроможні творити чудеса: але як я не помічав цього раніше? Мабуть, ми з Естер уже давно не пили тут шоколаду, хоч обоє останнім часом кілька разів виїздили в далекі подорожі. Бо завжди існувала якась важливіша справа. Завжди на цей час була призначена зустріч, скасувати яку було неможливо. Але не сумнівайся, моя любове, наступного разу ми неодмінно вип’ємо шоколаду, повертайся негайно, ти знаєш, що сьогодні я справді маю важливу зустріч і не зможу зустріти тебе в аеропорту, мій мобільник увімкнений, ти можеш зателефонувати мені в разі нагальної необхідності, а зустрінемося вночі.

      Мобільник! Я дістаю його з кишені, негайно вмикаю, і він дзвонить кілька разів; на кожен дзвінок моє серце підстрибує, проте я бачу на невеличкому дисплеї імена людей, які хочуть зі мною сконтактуватися, й не відповідаю жодному з них. От якби на дисплеї замість імені або прізвища з’явився напис «абонент невідомий», тоді я зрозумів би, що це ти, адже цей номер телефону я дав не більш як двадцятьом людям, і кожен із них твердо пообіцяв мені, що більш нікому його не назве. Проте невідомий абонент не з’являється, усі дзвінки належать моїм друзям або близьким колегам. Мабуть, вони хочуть довідатися, що сталося, хочуть допомогти (але як вони можуть допомогти?), запитати, чи не потребую я чогось.

      Телефон не змовкає. Може, відповісти? Може, зустрітися з кимось?

      Але вирішую не зустрічатися ні з ким, поки не зрозумію, що відбувається.

      Заходжу до «Бристоля», що його Естер завжди описувала як один із небагатьох готелів Парижа, де до клієнтів ставляться як до гостей, а не як до безпритульних волоцюг. Мене справді вітають з не меншою приязню, ніж якби я був тут постояльцем, я обираю стіл навпроти гарних дзиґарів, слухаю фортепіано, дивлюся у вікно на сад.

      Мені треба бути практичним, дослідити альтернативи. Життя триває. Я не перший і не останній чоловік, якого покинула дружина, але чому це мало статися саме в такий сонячний день, з усміхненими людьми на вулицях, коли діти співають, весна подає свої перші знаки, сонце сяє, а водії шанують пішохідні доріжки?

      Я беру серветку й записую на ній ті думки, що вирують у моїй голові. Забудьмо про почуття, і я спробую прикинути, що я зможу зробити.

      А) Припустімо, її справді викрали, і її життя в небезпеці. У такому разі я, її чоловік, її супутник у всі хвилини її життя, повинен зрушити небо й землю, щоб відшукати її.

      Проте я не повинен забувати, що вона забрала свій паспорт. Поліція про це не знає, але вона забрала також кілька суто особистих речей і гаман із образами святих заступників, який завжди брала із собою, коли збиралася навідати іншу країну. Вона взяла також гроші в банку.

      Висновок: вона готувалася до від’їзду.

      Б) Припустімо, вона повірила в обіцянку, що насправді виявилася пасткою.

      Відповідь: Вона багато разів