Спалені мрії. Ганна Ткаченко

мацати поранену руку. Щоб багато не говорити, Григорій одразу запевнив: скоро їхні солдати прийдуть додому, залишилося зовсім недовго чекати. І це було головне, що вони хотіли почути. Навіть Горпинині вуста розтяглися, неначе їх помазали спасівським медом.

      – Дайте спокій Григорію, він же з дороги. На нього ще й свої не надивилися. Ходімо, жіночки, по домівках, – умовляла Мар’яна сусідок, які тільки-но почали розказувати Григорію про свої біди, яких так швидко не перекажеш.

      Мар’яну все-таки послухали, але тільки після того, коли Григорій поцілував кожну в щоку. Відчувши той колючий дотик солдата, із зімлілою душею розійшлися в різні боки. А ця маленька, давно не мазана дідова хата, стала на тиждень центром села. Приходили спитати про фронт чи просто подивитися на живого солдата майже всі, хто ще не отримав того чорного трикутника – похоронки. Несли хто вареника, хто – два оладки, можливо, із останнього борошна.

      Під’їхав на санях і новий сільський начальник. Він зайшов до хати і довго там про щось говорив. Наступного дня поштарка Тамара запрошувала всіх на збори. По обіді всі спішили на площу, бо в колишній комендатурі не помістилися. Новий начальник, який ще жодного разу не виступав перед громадою і багато хто його зовсім не знав, людям не сподобався. І не тому, що був невисокого зросту, мав крикливий неприємний голос, головне – мав холодний погляд, точнісінько, як у тих комісарів, що розкуркулювали їх у двадцять дев’ятому році. Трибуни німецької вже не було, а нової ніхто не робив. Ото кричав він там про щось всередині натовпу, а люди так шуміли, що чути було лише окремі його слова. Тому, не зрозумівши нічого, почали виступати про своє наболіле. Говорили про великі побори, про холодні хати, про знесилених людей, про хвороби, про те, що при німцях і то вирішували питання з дровами. Навіть наважилися сказати, що до нового начальника і підступитися не можна, бо не хоче він людей розуміти. Не стрималася й Горпина Петрівна – розповіла про дядька Михайла. Люди підтримали і почали вимагати пояснень.

      – Та він же його вбив, а хлопці-бандюги закопали в школі під парканом. – Таке всі почули, але, як не шукали очима того чоловіка, знайти не змогли.

      Жінки, шоковані таким повідомленням, підходили все ближче до Віктора Петровича. Він розмахував руками і навіть брався за свого пістолета, та все ж дістати його не наважився. До центру гурту вийшов дід Кирило, піднявши руку, подав знак, що час притихнути.

      – Дорогі земляки! Нас сьогодні зібрали з іншого питання. – Маючи гарний голос, він завжди виступав. – У нашому селі до цих пір немає голови колгоспу, привозили одного, а він видужав та на фронт поїхав. А незабаром весна, треба зорати і засіяти всі поля, самі знаєте: для армії маємо виростити хороший урожай. Раніше три колгоспи було, і в кожному по голові, а зараз хоча б один хтось командував. Обговоривши все це по-серйозному, Віктор Петрович хотів, щоб ви обрали головою колгоспу нашого солдата Григорія – сина Савелія Афанасійовича, замість колишнього. Він уже домовився