Спалені мрії. Ганна Ткаченко

и, що діти в достатку житимуть, якби знати… Заради того все можна знести. – Мар’яна зажурено хитає головою. – А його позаду… ой як багато! – Вона не любить переглядати минуле, але й відсахнутися від нього не може. – Тепер тільки б до перемоги дожити. – З такої думки починається кожен день і нею закінчується. – Та чи довго ще чекати? – Їй часом здається, що терпіння вже зовсім не вистачає. І нема їй за що схопитися і на що опертися. Може, давно пішла б в інший світ, але й думку таку не пускає у свою голову, бо мусить виростити дітей.

      Погляд довго блукає хатою, а спинившись на іконах, що висять на покутті, завмирає. Усе частіше так буває – тільки сама в хаті, так і закам’яніє від думок. Якби хтось озвався до неї в таку хвилину, вона б його не почула, бо тут лише її тіло, а сама – далеко звідси. Тікають від цього життя навіть думки, аби хоч трохи десь відпочити. Радіють, коли знайдуть Федора чи неньку з татком, а вже коли потраплять у босоноге дитинство, то й не вибратися звідти так швидко. А як прийде вона до пам’яті, аж стрепенеться, пригадавши, хто вона, як живе і в який час.

      – Зима насувається, а й полінця дров у господарстві нема, – тільки проказали вуста, як скорбота знову почала її хитати. – Ось виростеш і козаком станеш, тоді все в матері буде – тепла черінь, на якій усі кісточки, застуджені за життя, вигріються, смачний борщ із м’ясом, вареники зі сметаною – їж скільки душа забажає, валянки биті й кожушок легенький, хустка тепла, будинок просторий, щоб усі діти та онуки в ньому помістилися.

      Аж світлішим ставало її обличчя, неначе все вже збулося, навіть випрямилася зігнута спина, розправилися стомлені плечі та якийсь невидимий вогник запалив її очі, але на мить…

      – Хіба це так багато? – По хвилі важко зітхнула, коли знову думками повернулася у свою хату. – Та й самі ми все це зробимо, дали б нам тільки таку можливість. Хіба ж це справедливо, коли людина все життя працює й не має навіть необхідного? Землі під хатою багато, а ми голодні, ліси навколо стоять, а ми в холоді. – Знову її стомлений погляд, мов неприкаяний, пішов блукати хатою. Цього разу він спинився на дитяті. – Ой-йой-йой, синку! І що я таткові скажу, якщо ти помреш? Було двоє, а я й одного не зберегла… – пригадувала той день, коли народила двійню – одну живу дитину, а другу – метрву. – Відкрий оченята та засмійся дзвінко, як ти вмієш – на всю хату, – благала, вдивляючись у рідне личко.

      Люляй, люляй, мій синочку,

      Тато зробить забовочку,

      Зробить шабельку кленову,

      Та ще й коника гнідого,

      Мама вишиє сорочку,

      Люляй, люляй, мій синочку.

      Мар’яна вже вкотре співала колискову своєму Ванькові, міцно притискаючи його до себе, аби зігріти своїм тілом.

      – Татко тебе любив би, на плечах носив, на спині катав. Але чи побачиш ти його? Ось коли видужаєш, проситимеш і ти Бога, він обов’язково тебе почує, бо ти ще безгрішний. Проситимеш дуже, адже ви з татком повинні зустрітися тут – на землі. – Ледь посміхнулася та далі пригадала бабусину пісню:

      Люляй, люляй, мій Іванку,

      Завтра вбереш вишиванку,

      Припнеш шабельку до боку

      Та й поїдеш в світ широкий.

      Замотувала його холодні ноги своєю старою, але теплою хусткою.

      – Від учорашнього вечора жар не спадає. Холодно стало, а в хаті тепла не знайти. – Притулялася до його гарячого лобика своїми холодними вустами. – Віддала б своє, але де йому взятися в моєму тілі, інколи здається, що й кров у судинах замерзає, – проказала й сама налякалася. – Ти не слухай, хлопчику мій, я все одно виживу, і ти повинен вижити, – схилилася над дворічною дитиною. – Як не повернеться таточко, будеш при мені, бо ти найменший. Водички подаси хворій матусі й на сонечко виведеш. А я сидітиму та квасолю лущитиму, рукам без роботи і на старості погано. – Умить пригадала свою бабусю, яка у валянках сиділа на призьбі біля хати. Старенька вже й не бачила нічого, а все просила дати їй якусь роботу. Дуже раділа, коли дитина якась підскочить, посмикає її та щось розкаже, бо в дорослих часу на розмови не вистачало. – Не залишай мене, благаю. З ким же я тоді доживатиму? – шепотіла на вухо малій дитині.

      А в воротах кінь спіткнеться,

      Син додому не вернеться.

      Проспівала та й сама налякалася.

      – Що це я? Дурне таке з язика злетіло. Ти теж хороший, хворів уже цілий тиждень, а босяка по хаті бігав. Щоправда, глядіти за тобою не було кому, бо ми то зустрічали, то проводжали. Коли й додому прибігли, то всі в роботі, яку по осені не переробити. А ти й зовсім зліг, навіть оченята закрив… – пригортала його до свого худого тіла. – Чи задумав мене біля себе тримати? Скучив, мабуть. – Гладила його голівоньку та знову цілувала в гаряче чільце. – І я тебе за роботою не бачу, не помітила, коли й виріс, – міряла його своїм поглядом. – Узимку тобі з клаптиків нову ляльку зроблю, а то й козака гарного, якого в жодній хаті не знайдеш. Коли стоятиме на покутті, тоді й діти здоровими ростимуть. Усе буде, як колись у батьківській, бо ми зовсім не такими стали – інше життя пішло – інші й люди: якісь мізерні, понурі, неначе їм байдуже, що навколо них діється. –