Якби все розпочати заново?. Людмила Когут

Життя покаже своє. Може, і Мартин виставить ріжки, зубки, хто його знає. Далі буде видно. Так дівчата говорили між собою. Але поки що Орися Сліпець і Мартин Говіркий виглядали щасливими.

      Біля них сиділа також дуже інтригуюча пара. Наївно-дитяча, пухкенька, невисока чорноволоска з блакитними очима Ромця Заяць та її чоловік – високий світлочубий Юрко Іванчишин. Зовнішньо вони зовсім не підходили один одному. Зустрічались і побрались, коли він відслужив армію. Вона любила його ще зі школи, чекала з армії. Для неї не було інших хлопців, і вона таки «зробила» його своїм чоловіком. Коли вона домоглася свого, дівчата жартували:

      – Ромцю, ти діяла точнісінько за принципом: мені чужого не треба, але своє я візьму, чиє б воно не було і яого б мені не вартувало.

      У школі Юрко зовсім не звертав на неї уваги. Незважаючи на це, вона, енергійна маленька чорнява «пампушечка», була наполегливим завойовником серця білявого здорованя. І, як не дивно, Ромця вийшла сміливим переможцем у цій війні сердець. Вона й досі дивилася на нього закоханими очима підлітка, а не дорослої жінки-дружини, кліпала довгими віями і кивала головою на знак згоди з кожним його словом. Це виглядало смішно. Дівчата кепкували з неї:

      – Ну чим Юрко міг так узяти тебе у свою владу та покірливий полон? Іншої думки, ніж у нього, в тебе нема і бути не може. Це просто якась дивина!

      Ромця не мала на це відповіді і червоніла. В їхньому домі він був світла голова, а вона – тепла і чутлива душа.

      …Забава була в самому розпалі. Радісні та задоволені хвилюючою зустріччю зі шкільними товаришами, вони сиділи за святковим столом поряд із директором школи.

      Історик Ігор був давнім другом «Вітька», ще з універу. Нині вони сиділи разом, плече-в-плече, зручно вмостилася незмінна пасія директора і завуч в одній особі – «Женька Кісилиха». До інших колег і випускників Віталій Андрійович підходив тільки із ввічливості, виявляючи свою повагу і толерантність.

      Промайнула забава… Ніби й не було.

      Частина 2

      Дивний пасьянс

      Ну, скажи, хіба не фантастично,

      Що у цьому мареві доріг

      Під суворим небом, небом вічним,

      Я тебе зустрів – і не зберіг?

      Ти і Я – це вічне, як і небо.

      І доки мерехтітимуть світи,

      Будуть Я приходити до Тебе,

      І до інших йтимуть горді Ти.

      Як все це буденно, як це звично,

      Скільки раз це бачила Земля…

      Але ми з тобою, ми не вічні!

      Ми з тобою просто – Ти і Я.

      І тому для мене так трагічно

      Те, що ти чиясь, а не моя!

Василь Симоненко

      Як буйні вітри навколо світу, промайнули наступні п’ять років. Зупинити час неможливо. Стрімкою рікою незліченних хвилин він линув далі й далі.

      …І от уже за спиною кожного з них був новий шматок життя. Невеликий відбиток від минулих подій відобразився на зовнішності присутніх.

      У деяких чоловіків з’явилися лисини, у багатьох жінок – зіпсувалися фігури. Хлопці