Срібний трон. Клайв Льюїс

гном-регент Тиквік.

      Пугач змахнув крилом, ніби запрошуючи їх, а сам пішов попереду, трясучи головою та бурмочучи собі під ніс: «Хіба ж так роблять справи? Справи, які того варті, треба робити на ясну голову. Найкраще – опівночі!»

      – Перепрошую, а як ім’я нинішнього короля?

      – Ох-ох-ох… – зітхнув пугач. – Король у нас той, що й раніше, – Каспіан Десятий.

      І тут Джил побачила, як Бяклі наче на стіну наштовхнувся, та й обличчям зблід, мов та стіна. Джил навіть перелякалася: а чи не зле йому стало, бо такого Бяклі вона ще не бачила. Та не встигла вона вирішити, як його запитати, аби не образити, як вони вже постали перед очі гнома, а той щойно взяв до рук поводдя, збираючись додому, до замку. Натовп проводу теж порідшав. Придворні вирушали в тому ж напрямку по двоє, по троє чи невеличкими купками, так само як люди, що повертаються додому після спортивних змагань чи кінних перегонів.

      – Пугу-пугу, кхе-кхе… Пане наміснику! – Пугач схилився над гномом і щось пробелькотів, майже встромивши свій дзьоб тому у вухо.

      – Хто? Що? Де? – стрепенувся гном.

      – Я от що мислю: це чужинці. Я в тому певен, – нарешті відхекавшись, повідомив пугач, – або… напівпевен!

      – Якщо то не мисливці, то ти – не ти, а півень?! – не второпав гном. – Але ж я бачу перед собою лише двох людських дітлахів. До речі, що їм треба?

      – Мене звуть Джил, – поквапилася відповісти Джил, якій вже кортіло якнайшвидше перейти до суті справи.

      – Мала каже, начебто її звуть Джил! – гучно виголосив пугач.

      – Скаржиться, що її хтось мало зо світу не зжив? – здивувався гном.

      – Та не зжив, а то малу звати Джил!

      – Удружив та мало не з’їв? І хто ж це міг бути?

      – Це маленька дівчинка, а звуть її Джил!

      – Це я й без вас бачу! Ви тут не белькотіть собі під дзьоб, а скажіть-но прямо: кого з’їли?

      – Ніхто нікого не з’їв! – уже не пропугукав, а прокрякав пугач.

      – Не з’їв хто кого?

      – Ні-хто ні-ко-го!

      – Гаразд-гаразд! Тільки не треба мені крякати, мов той крук! Я хоч і недочуваю, та не настільки! То ж ви всім гуртом прийшли до мене, аби повідомити, що ніхто нікого не з’їв? Для мене то не новина! От якби навпаки…

      – От біда так біда, – подивившись на все це, похитав головою Юстас. – Скажіть йому просто: Юстас. Без тощо. Саме так!

      Пугач сперечатися не став і повторив усе слово в слово:

      – От біда так біда: він просто Юстас без тощо – саме так!

      – З нього як з гуски вода, бо він той ще гусак? Авжеж біда – та й годі!

      – Та не той ще гусак, а Юстас! Це оцей юнак!

      – Не той гусак, а саме цей гусак?! От що я скажу вам, шановний пане пугачу Сизокриле: якщо у вас зрання голова обертом, то не треба морочити її іншим. Пригадую, у ті давні дні, коли я був не те щоб маленьким, але ще юним гномом, жили в цих краях і звірі, і птахи, що як мовлять було – то аж заслухаєшся. Ото, скажу вам, справді були звірі й птахи, що розмовляли, а не мимрили, пугукали та плуталися у словах так, щоб в усіх голова йшла обертом. У ті часи це