Срібний трон. Клайв Льюїс

доки я не нап’юся, – попрохала Джил.

      У відповідь Лев тільки зиркнув на неї та неголосно загарчав. І, роздивляючись цю нерухому громадину, дівчинка подумала, що з неменшим успіхом могла б попрохати гору посунутися трохи вбік.

      Звабливе переливчасте дзюркотіння струмка зводило її з розуму.

      – А чи не могли б ви пообіцяти, що не вчините мені нічого лихого, якщо я підійду? – ніяк не вгамовувалася Джил.

      – Я не даю обіцянок, – промовив звір. Джил так кортіло пити, що, сама того не помічаючи, вона ступила крок уперед.

      – А чи доводилося вам їсти дівчаток? – спитала вона.

      – Мені доводилося ковтати дівчаток і хлопців, чоловіків і жінок, королів та імператорів, міста та цілі країни, – відповів Лев. Він не намагався своїми словами вразити Джил чи злякати її, не було в його голосі й жалю. Він просто відповів на питання.

      – Я не наважуюся підійти, – зізналася Джил.

      – Тоді ти помреш від спраги, – знизав плечима Лев.

      – Ой, лишенько! – вигукнула Джил і ступила крок вперед. – Гадаю, мені доведеться піти пошукати інший струмок.

      – Іншого немає, – відповів Лев.

      Джил навіть не спало на думку засумніватися в словах Лева (та й тому, кому довелось побачити його суворий вираз, таке й не подумалося б), і рішення не забарилось. Нічого більш лячного в житті їй ще не доводилося робити, але вона підійшла до струмка, опустилася на коліна й зачерпнула води долонею: прохолодної, живодайної води – такої вона ще ніколи не куштувала. Її не знадобилося багато – лише кілька ковточків здатні були цілком втамувати спрагу. Спочатку Джил мала намір забратися подалі від Лева, щойно нап’ється. Але тепер їй спало на думку, що то, мабуть, буде найнебезпечнішим вчинком з усіх можливих. Вона піднялася з колін та завмерла коло струмка, з мокрими від питва губами.

      – Ходи-но сюди, – наказав Лев, і дівчинка не змогла не підкоритися. Тепер вона стояла просто поміж левових передніх лап і заглядала йому в очі. Довго так вона не витримала й опустила очі додолу.

      – Дитя людське, – звернувся до неї Лев. – Де подівся хлопчик?

      – Він зірвався зі скелі, – відповіла Джил і, трохи забарившись, додала: – сер.

      Вона не мала жодної уяви, як ще його називати, а не сказати нічого здалося їй нахабством.

      – Як це трапилось, людське дитя?

      – Він намагався врятувати мене від падіння, сер.

      – Як ти опинилась на краю урвища, людське дитя?

      – Я хизувалася, сер.

      – Слушна відповідь, людське дитя. Більше так не роби. Що ж… – Уперше за весь цей час вираз Лева видався Джил не таким суворим, – хлопчик у безпеці. Я завіяв його до Нарнії. Але ти своїми діями ускладнила своє завдання.

      – Яке завдання, сер? – спитала Джил.

      – Те завдання, заради якого я викликав вас до цього світу.

      Останні його слова чимало здивували Джил. «Певно, він із кимось мене плутає», – подумала вона, а вголос висловити свою думку не наважилася, хоч щось їй і підказувало, що це спричинить неабияку плутанину,