Срібний трон. Клайв Льюїс

наших мандрівок із Каспіаном… королем Каспіаном я багато чого чув про нього, та не чув жодного поганого слова. Король довіряв йому, як самому собі!

      – Ух ти! – ухнув голос із темряви. – Тиквік аж ніяк не зрадник! Та, бачите, за довгі роки багато хто із славетних воїнів: лицарів, кентаврів і навіть добросердих велетнів числом не менш за тридцять – вирушали на пошуки королевича, і жоден із них не повернувся додому. І тоді сам король не витримав і видав указ, за яким заборонив усі подальші пошуки. Мовляв, не може Нарнія втрачати кращих своїх синів через пошуки одного, хай навіть і його власного, сина. Порушити цей указ означає піти проти волі короля.

      – Нам би він не відмовив! – палко вигукнув Бяклі. – Якщо б довідався, хто я і хто мене сюди послав!

      – Нас послав! – встигла докинути слівце Джил.

      – Угу! – погодився Сизокрил. – Гадаю, що король, може, й дав би своє «угу», та він же ого-го як далеко. А от Тиквік – той нізащо королівський указ не порушить. Тиквік – він такий: слово його – мов кремінь, наче сталь – його дух, а чує, як глуха тетеря, – ось який у нього слух, а який він упертюх, то позаздрить і віслюк. То з якого-такого лиха вони мають робити для когось виняток?

      – Тільки не подумайте, – додав хтось із темряви, – що вже до кого-кого, а до нас він має прислухатися, адже мудрість наша, пугачів та сов, зайшла у приказку. Овва! Він, бачте, старіший од будь-кого з нас, тому – знай собі! – торочить: «Ех, малі ви пташенята й нерозумні! А я вас пам’ятаю, коли ви ще яйцями були в дуплі! А яйця, як відомо, курки не вчать! А тому киш звідси, сер! Кишмиш-комиш!»

      У пугача, який усе це розповів, вийшло так схоже на гнома, що за мить сов’яча сходка озвалася одностайним сміхом. Той сміх був не тільки дружним, а ще й дружнім, тому діти одразу збагнули, що ставлення до Тиквіка в нарнійців та в нарнійського птаства було приблизно таким, як у школярів до старого й суворого вчителя у школі, якого можна побоюватися, над яким можна підсміюватися, та не можна не любити й не поважати.

      – А чи надовго поїхав король? – спитав Юстас, коли нарешті запала тиша.

      – Ох, про це невідомо нікому, навіть йому самому, – перевівши дух, відповів Сизокрил. Подейкують, на одному з островів, здається, на Скипідарі, бачили Аслана. Щойно ті чутки дісталися королівських вух, як король сказав собі, що й сам себе не пробачить, якщо перед смертю не зробить останньої спроби знайти зниклого сина. Але до того він має побачити Аслана та почути його пораду: кого лишити після себе королем. Якщо ж чутки не справдяться і Лева там немає, то він попливе далі на схід, до архіпелагу Семи Островів, а далі – іще далі, аж до Самотніх островів, а далі – чимраз далі й далі. Нікому він про те не казав, але, здається мені, запала та давня подорож до краю світу йому в саме серце, і саме воно підказує йому, куди плисти.

      – Тому про його повернення найближчим часом годі й мріяти, – розсудливо мовила Джил.

      – Ох, ваша правда, – зітхнув пугач, – ох, що робити? От якби ж ви постали перед королівські очі одразу, щойно прилетіли, він, гляди, ще й військо вам зібрав би