Страшенно голосно і неймовірно близько. Джонатан Сафран Фоер

Просто слони можуть домовлятися про зустрічі, перебуваючи на дуже великій відстані один від одного, а ще вони знають, де є їхні друзі та вороги, а ще вміють знаходити воду, не маючи ніяких географічних підказок і пристроїв. Ніхто не знає, як саме вони це роблять. Що ж насправді відбувається?

      – Я не знаю.

      – Як же вони це роблять?

      – Що саме це?

      – Як би вони призначали зустрічі, не маючи цих здібностей?

      – Ти мене питаєш?

      – Так.

      – Я не знаю.

      – А хотіли б дізнатися?

      – Звичайно.

      – Дуже?

      – Звісно.

      – Вони видають дуже-дуже-предуже низькі звуки, такі низькі, що людина їх почути не може. Так вони розмовляють один із одним. Хіба це не вражає?

      – Вражає.

      Я з’їв одну полуницю.

      – А ще є одна жінка, яка провела декілька років у Конго, чи деінде, неважливо. Вона записувала ці звуки і назбирала вже величезну колекцію. Минулого року вона почала їх відтворювати заново.

      – Заново?

      – Вона відтворювала звуки слонам.

      – Навіщо?

      Я був у захваті від того, що вона це запитала.

      – Ви, мабуть, знаєте, що у слонів просто чудова пам’ять, набагато краща, ніж у інших ссавців.

      – Так, здається, я про це десь чула.

      – Тож ця жінка вирішила перевірити, наскільки сильною є їхня пам’ять. Вона ввімкнула давній запис звуків ворога, які до того слони чули лише раз, проте їх це настільки лякало, що вони навіть розбігалися хто куди. Вони пам’ятали сотні звуків. Тисячі. Може, навіть нескінченно багато звуків. Хіба це не захоплює?

      – Справді.

      – А що було ще більш захопливим, це те, що вона ввімкнула передсмертний крик слона його родичам.

      – І?

      – Вони згадали його.

      – Що вони зробили?

      – Вони підійшли до програвача.

      – Цікаво, що вони тоді відчували.

      – Що ви маєте на увазі?

      – Коли вони почули передсмертний крик слона, вони підходили до програвача з любов’ю? Зі страхом? Чи, може, зі злістю?

      – Я не знаю.

      – Вони нападали?

      – Не пам’ятаю.

      – Може, плакали?

      – Тільки люди плачуть слізьми. Ви це знали?

      – Слон на цій фотографії ніби плаче.

      Я підійшов страшенно близько до фото, і здавалося, вона не помилилася.

      – Мабуть, підмалювали у «Фотошопі». Але, про всяк випадок, чи можу я сфотографувати цього слона?

      Вона кивнула і сказала:

      – Здається, я колись читала, що слони – це єдині тварини, які ховають померлих.

      – Ні, – відповів я, налаштовуючи дідусеву камеру, – ви не могли такого читати, бо вони лишень збирають кістки. Тільки люди ховають померлих.

      – Слони не можуть вірити у привидів. Це мене трохи розсмішило.

      – Ви ж учена, дивно, що ви про таке думаєте.

      – А що ти про це думаєш?

      – Я лише вчений-початківець.

      – І все ж, що б ти на це сказав? Я сфотографував слона на стіні.

      – Я сказав би, що вони заплутались. Тоді вона розплакалася.