Страшенно голосно і неймовірно близько. Джонатан Сафран Фоер

мабуть, був ще молодим.

      – Так.

      – Скільки йому було?

      – Сорок.

      – Це занадто рано для того, щоб помирати.

      – Саме так.

      – Можна дізнатись, як саме він помер?

      Я не хотів про це говорити, але пам’ятав про обіцянки, які давав сам собі перед початком пошуків, тож я розповів йому все. Я знову почув гудки, і мені стало цікаво, чи він не втомився ще тиснути на кнопку. Раптом він сказав:

      – Якщо ти піднімешся до мене нагору, я подивлюсь на той ключ.

      – Я не можу піднятись нагору.

      – Чому?

      – Бо ви живете аж на дев’ятому поверсі, а я так високо не підіймаюсь.

      – Але чому?

      – Це небезпечно.

      – Тут абсолютно безпечно, повір.

      – Це поки що, доки нічого не трапилось.

      – Із тобою все буде гаразд.

      – Такі в мене правила.

      – Я вийшов би до тебе, – сказав голос, – але я просто-напросто не можу.

      – Чому?

      – Я хворий.

      – А мій тато мертвий.

      – Я під’єднаний до багатьох апаратів, ось чому я так довго йшов до домофону.

      Якби зараз я міг вчинити інакше, я обов’язково це зробив би. Але нічого не можна повернути. Я чув, як голос казав:

      – Алло. Алло. Будь ласка.

      Я просунув свою візитку під вхідні двері та кинувся втікати так швидко, неначе за мною хтось гнався.

      Аббі Блек жила у квартирі номер один будиночка на Бедфорд-стрит. Я йшов туди дві години і двадцять три хвилини й увесь час грав на тамбурині, від чого у мене сильно стомились руки. Над входом висіла невелика меморіальна дошка, яка повідомляла, що колись у цьому будинку жив поет Една Сент-Вінсент Міллі, і що цей будинок був найвужчим у цілому Нью-Йорку. Я не міг зрозуміти, якої статі був чи була Една Сент-Вінсент Міллі. Я спробував відімкнути двері ключем, проте він проліз лише до половини і застряг. Тоді я постукав у двері. Ніхто не відчиняв, хоча я чув голоси всередині будинку. Мені спало на думку, що квартира номер один мала б бути на першому поверсі, тож я постукав знову. Я був готовий бути нав’язливим, якщо це було потрібно.

      Двері відчинила жінка, яка запитала:

      – Чим я можу вам допомогти?

      Вона була неймовірно вродливою, а її обличчя було схожим на мамине – також усміхнене, навіть коли вона не всміхалася. А ще у неї були страшенно великі цицьки. А найбільше мені сподобалось, як її сережки погойдувалися і торкалися шиї. Раптом мені спало на думку, що треба подарувати їй один з моїх винаходів, щоб одразу сподобатися. Хоча б якусь дрібницю, на зразок флуоресцентної брошки.

      – Привіт.

      – Здоров.

      – Ви Аббі Блек?

      – Так.

      – А я – Оскар Шелл.

      – Здоров.

      – Привіт. Тоді я сказав:

      – Вам, мабуть, постійно це кажуть, проте якщо ви пошукаєте у словнику фразу «неймовірно вродлива», то побачите там своє фото.

      Вона засміялася і відповіла:

      – Мені такого ще не казали.

      – Ви просто спілкуєтесь не з тими людьми.

      – Може, й так.

      – Бо ви справді неймовірно вродлива.

      Вона прочинила двері трохи більше. Я запитав:

      – Ви