Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк

знайшов довідкове бюро. Воно містилося в протилежному крилі ратуші, де стояв запах плісняви та згарища. Прочекавши довго, він потрапив до якоїсь нервової жінки в пенсне.

      – Мені нічого не відомо! – одразу ж зарепетувала вона. – Тут сам чорт ногу зламає. Усі картки перемішались. Частина з них згоріла, а решту залили водою оті телепні з пожежної команди.

      – Чому ж ви не сховали папери в безпечне місце? – запитав унтер-офіцер, що стояв поряд із Гребером.

      – У безпечне місце? А де воно, те безпечне місце? Може, вам це відомо? Тут не магістрат. Скаржтеся там!

      Жінка розпачливо подивилася на купу мокрих пожмаканих паперів.

      – Усе пропало! Усе довідкове бюро! Що ж тепер буде? Адже тепер кожен може називатись як схоче!

      – Це, мабуть, чи не найстрашніше з усього, чи не так? – Унтер-офіцер сплюнув і підштовхнув Гребера. – Ходімо, друже. У них тут у всіх бракує клепки.

      Вони вийшли на вулицю і зупинились перед ратушею. Будинки навколо були спалені дотла. Від пам’ятника Бісмарку залишились самі чоботи. Зграя білих голубів кружляла над розбитою церквою святої Марії.

      – От паскудство, – вилаявся унтер-офіцер. – Ти кого розшукуєш?

      – Батьків.

      – А я дружину. Не написав їй, що приїду. Хотілося зробити сюрприз. А ти?

      – У мене те саме. Не хотів даремно хвилювати батьків. Мені вже й так кілька разів відкладали відпустку. А потім раптом – їдь! Я вже просто перестав їм писати.

      – Таки паскудство!.. Що ж ти тепер робитимеш?

      Гребер окинув поглядом зруйновану базарну площу. З 1933 року вона називалася Гітлерпляц. А до того, після поразки в Першій світовій війні, Ебертпляц; ще раніше – Кайзер-Вільгельмпляц, спочатку ж – Марктпляц.

      – Ще не знаю, – відповів Гребер. – Я ще нічого не розумію. Не можуть же люди отак просто загубитись тут, у самому центрі Німеччини.

      – Не можуть? – Унтер-офіцер глянув на Гребера іронічно й заразом співчутливо. – Любий мій друже, тобі доведеться побачити ще й не таке! Я розшукую дружину вже п’ять днів. П’ять днів із ранку до вечора, а вона зникла, мов крізь землю провалилась, наче її зачарували!

      – Але як же це так? Десь же мусять знати…

      – Зникла, – повторив унтер-офіцер. – І так само зникло ще кілька тисяч людей. Частину з них вивезли з міста. У табори переселенців та невеликі містечка. Спробуй-но їх розшукати, коли пошта працює з перебоями. Можна ще пошукати в селах, куди міські мешканці повтікали самі.

      – Звичайно, в селах! – зрадів Гребер. – А я про це й не подумав. У селах безпечніше. Вони, напевне, там.

      – Напевне, там, ну то й що! – Унтер-офіцер зневажливо пирхнув. – Це тобі нічого не допоможе! Чи знаєш ти, що навколо цього клятого міста десятків два сіл? Поки ти їх обійдеш, твоя відпустка закінчиться, зрозумів?

      Гребер зрозумів, але це було йому байдуже. Він хотів тільки, щоб його батьки були живі. А де – це вже його не обходило.

      – Послухай-но, друже, – промовив унтер-офіцер трохи спокійніше. – Ти повинен правильно все оцінити. Якщо ти почнеш несамовито метушитися, то тільки даремно згаєш час і з’їдеш з глузду.