Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю (збірник). Еріх Марія Ремарк

усіх їх повідкопувати, треба мати в сотні разів більше робітників, аніж ми маємо. Ці триклятущі свині бомблять усе місто, без розбору. – Обершарфюрер зібрався йти.

      – Тут заборонена зона? – спитав Гребер.

      – Чому раптом?

      – Так твердить черговий протиповітряної оборони.

      – Черговий з’їхав з глузду. Його вже звільнено. Лишайтеся тут, скільки вам забажається. Переспати ви, мабуть, зможете в приміщенні Червоного Хреста. Там, де був вокзал. Якщо пощастить, звичайно.

      Гребер пошукав вхід. В одному місці уламки й сміття було прибрано, але отвору, який вів би в підвал, він не знаходив. Він переліз через руїни. Серед них стирчав шматок сходового маршу з поручнями. Але сходи вели в страшну порожнечу. Далі здіймалася гора уламків. У ніші акуратно стояло плюшеве крісло, так наче хтось обережно поставив його туди. Задня стіна будинку впала прямо в сад, і тепер її уламки лежали поверх інших. Зненацька там щось промайнуло і зникло. Греберу здалося, що це той самий дідок, але потім він побачив кота. Ні про що не думаючи, підняв камінець і кинув на тварину. Раптом йому прийшла в голову безглузда думка: а що, коли кіт обгризає трупи? Гребер поквапно переліз на другий бік руїн. Нарешті він упізнав будинок: залишився непошкодженим клаптик саду, в якому стояла дерев’яна альтанка з лавочкою, а позаду – зламана липа. Обережно обмацав пальцями стовбур і нащупав літери, які сам вирізав багато років тому. Оглянувся навколо. Місяць піднявся вище і освітив руїни. Вони скидалися на кратер, чужий і грізний, який може тільки приснитися, але якого не може бути насправді. Гребер забув, що за останні роки він майже не бачив нічого іншого.

      Чорні ходи були, мабуть, безнадійно засипані. Гребер прислухався. Постукав по металевій балці, завмер і знову прислухався. Зненацька йому здалося, що він почув схлипування. «Це, мабуть, вітер, не що інше як вітер», – подумав він. Схлипування повторилося. Він кинувся до сходів. Кіт вискочив у нього з-під ніг. Гребер прислухався ще раз. Його лихоманило. I раптом він відчув непохитну впевненість, що його батьки лежать саме тут, під цими руїнами, в непроглядній темряві, що вони ще живі, закривавленими руками у відчаї розгрібають уламки та кличуть його.

      Він заходився розкидати каміння та сміття в усі боки, але скоро опам’ятався і подався назад. Упав, обдер коліна, сповз по купі уламків на вулицю й побіг до будинку, де пропрацював цілу ніч.

      – Це не вісімнадцятий! Вісімнадцятий там! Ходімте! Допоможіть мені розкопати!

      – Що? – перепитав старший, випростуючись.

      – Це не вісімнадцятий! Мої батьки там.

      – Де?

      – Там! Швидше!

      Чоловік подивився в той бік, куди показував Гребер.

      – Це сталося вже давно, – мовив він м’яко й обережно. – Надто пізно, солдате. Ми мусимо розбирати далі ці руїни.

      Гребер скинув із плечей ранець.

      – Там же мої батьки! Ось! У мене є речі, харчі. Трохи грошей…

      Старший подивився на нього червоними запаленими очима.

      – А ті, що лежать тут, нехай пропадають?

      – Ні, але…

      – Отож-то! Тут ще є живі.

      – Можливо,