Кінь Перуна. Олег Говда

слухняно обернувся до діжки, напився вволю гіркувато-солодкого трунку, набрав у баклагу, як веліли, а коли хотів ще щось запитати, то лісовика й слід пропав. Лише на пеньку, поруч із тим місцем де він сидів, лежить орлине перо. Покрутив парубок його в пальцях, обдивився з усіх боків, але так нічого й не второпав. Звичайна пір’їна…

      – От лихо мені з тими загадками, ох-хо-хо… – зітхнув скрушно.

      Зітхнув, а перед ним знову дідок з’явився. Позіхає невдоволено та очі кулачками тре.

      – І чого тобі ще? Тільки-но задрімав! Ніякого спочинку. Наче не в хащах лісових живу, а на битому шляху.

      – Не сердься, дідусю, – зрадів його появі Захар. – Але задав ти загадку не  для мого розуму. Пір’їну залишив, а що робити з нею не сказав.

      – Сказав би я тобі, що з нею зробити… – буркнув заспаний лісовик. – Але як даси ще шмат паляниці, то нехай: розтлумачу що до чого.

      – Дам.

      При цьому Захар видобув з торби найменшу паляницю й кусень бринзи.

      – Оця вам, а більшу собі залишу. Йти ще далеченько, але переб’юся якось.

      – Далеко, близько… Кому те відомо? – пробурмотів собі під ніс лісовик, а вголос насмішкувато мовив. – Чи доводилося тобі бачити колись, як птахи літають?

      Захар лиш кивнув не ображаючись. Старі люди полюбляють собі часом покепкувати з молодих.

      – Ну, то й ти так роби. Візьмеш по пір’їні в руки і махай, наче крильми. А розтулиш пальці – знову на людину обернешся. Збагнув?

      Парубок аж загикуватися став.

      – То я лі-лі-та-татиму? Справді?

      – Та літай, що з тобою вдієш…

      – Але ж пір’їна лише одна? Як же ж?

      – Запасися терпінням. На все свій час.

      – А здоров’я…

      – Я ж кажу, а ти не чуєш, – тупнув ногою той. – Взяв би гроші, то й мороки б не було. А так – одні лише запитання… Ну, все – набрид! Сказано тобі: йди? От і чимчикуй… Зі своєї стежини однаково не звернеш, а що судилося – знайдеш і впізнаєш.

      При цім слові лісовик ступнув у пень, наче у воду, і зник разом з ним. А слідом пропали і береза з діжкою. Непроглядні лісові хащі розступилися, і перед Захаром відкрилася простора галявина. І видно з неї було стрімкі схили і гострі вершини похмурих Горган.

* * *

      Усе ще розмірковуючи над дивною пригодою, Захар вибрався на галявину і завмер. Просто на нього, повільно краючи могутніми крилами повітря, летів великий беркут. У пазурах тримав здобич.

      В одну мить парубок вправно наклав на лук гостру, опірену сірим гусячим пером стрілу і вимірив…

      Малі птахи падають каменем, але то малі. Беркут лиш розпластав крила на середині змаху і повільно спустився на схил, неподалік від Захара. Так і не випустивши з пазурів сарнятко.

      – О-го-го-го! – вигукнув радісно парубок і стрімголов кинувся до своєї здобичі.   –  Ге-гей!

      Утіха його була зрозумілою, бо не кожен мисливець міг похвалитится намистом з орлиних кігтів. Могутній птах літав високо, а нападав блискавично. Окрім того, улюбленою здобиччю беркутів були такі