Кінь Перуна. Олег Говда

Звісно є…

      – Даси кусень? – уже зовсім лагідно промовив лісовик і запопадливо приступив ближче. – Смачна…

      – Дам, чого ж не дати…

      Він витяг одну з трьох, що ще залишилися, паляниць. Розламав її навпіл. Та й простягнув більший шмат лісовикові.

      – І я з вами підкріплюся… Думаю, до паляниці й шматок вудженого м’яса знайдеться. Та й цибулину мати клали… От лишень з водою сутужно, я нещодавно усю допив, а на джерельце ще не натрапив.

      – Не турбуйся, –  аж засяяв лісовик, радий, що і його вміння на щось придасться . – Діставай з торби наїдки, а напої мої будуть. Оно дивися, – він вказав пальцем позад парубка. І хоч ще хвилю тому Захар міг би заприсягтися, що за плечима в нього росте стара порепана сосна, тепер там височіла розлога береза. А між вузлуватим корінням у неї примостилася гарненька діжечка, майже повна запашного соку. Він дзвінко скапував туди з дірочки в білому стовбурі. Ще й берестяний ківш висів неподалік, на обламаній гілці.

      Дивина та й годі. Але парубок уже трохи звикся, пам’ятав, з ким до трапези сідає. На те й лісовик, аби кожне дерево йому корилося.

      Не чинячись, зачерпнув з діжки повен ківшик, випив з насолодою, ще й крякнув од задоволення. Тоді зачерпнув удруге і перед дідусем поставив. Лісовик промовчав, та видно було, що до душі (якщо можна так про нечисть) йому гречність парубка.

      Поїли. Лісовик ще й крихти згорнув на долоню і до рота всипав. Потім погладив себе по черевці та й каже:

      – Ну, загадуй бажання… Та хутчіш, бо мене на сон хилить.

      – Ов-ва, – здивувався Захар. – Яке ще бажання, дідусю?

      – Твоє, – засміявся лісовик. – Найзаповітніше! Треба ж за гостину віддячити…

      – От іще, – відмахнувся Захар. – Хіба ж я задля подяки пригощав?

      – Знаю, знаю, що ні, – заспокоїв його дідок. – Тут інше… Ти віхті в постолах обернув?

      – Так мати…

      – Обернув, – провадив далі дідок, невідомо нащо намотуючи собі на руку бороду. – Прутик липовий зі шкіри обдер і в торбу поклав. А паляницею зі мною поділився. Чому?

      – Хіба ж можна інакше? – здивувався парубок. – Хіба ж сита людина руку простягатиме. Змалку так вчать.

      – Тільки я не лю-ди-на! – аж розсердився лісовик і тупнув ногою! – Я – нечисть! Як ви кажете… Тому й запитую тепер: чому?

      – Та що «чому»? – аж розгубився Захар. – Не збагну я твоїх питань, дідусю. Ось, краще, ще соку нап’юся,бо аж у роті пересохло… – І потягнувся ковшем до діжки. А та, раз –  і пропала. Береза стоїть, сік капає, а діжечка щезла. Та й краплини соку в півметрі від землі теж пропадають…

      – Потім нап’єшся, – бурчить дідок за плечима. – Питаю: чому від лісової нечисті, себто від мене, охороняєшся ретельно і вміло, а їжею ділишся?

      – Та кажу ж, – знову почав своєї парубок, – Мати перед дорогою наказали…

      – Дати лісовикові при зустрічі паляницю? – здивувався щиро дідок, аж борордою зеленою затрусив.

      – Ні, – мусив визнати його слушність Захар. – Про хліб мати нічого не казали. Але я думав…

      – Нарешті, – полегшено