Біла принцеса. Філіппа Ґреґорі

мені скинути черевики, а потім давав у руки кухоль.

      Наче двійко дрібних торговців у затишній оселі, ми вечеряли лише вдвох. Генрих застромляв кочергу в саме серце вогню і, коли вона розжарювалася, клав її в глечик із неміцним елем. Трунок сичав, і він наливав його в кухлі, поки той парував, і куштував його.

      – Скажу тобі, моє серце перетворилося на камінь у Йорку, – признався він. – Холодний вітер і дощ пронизують до кісток, а обличчя тамтешніх жінок схожі на камінь. Вони дивилися на мене так, ніби я власними руками вбив їхнього єдиного сина. Ти знаєш, які вони є – вони люблять Ричарда так ніжно, ніби він покинув їх лише вчора. Чому вони такі, чому досі так до нього прив’язані?

      Я схилилася над кухлем із силабабом, щоб він не помітив, як моє обличчя потемніло від горя.

      – Він мав цю рису Йорків, чи не так? – наполегливо розпитував він мене. – Умів примусити людей любити себе? Як і твій батько король Едвард? Як і ти сама? Це благословення, ніякого реального глузду в ньому нема. Деякі чоловіки наділені певними чарами, чи не так? І вони приваблюють до себе людей. Люди просто не можуть їх не любити.

      Я стенула плечима. Я не могла довіритися своєму чуттю, щоб сказати йому, чому всі любили Ричарда, чому він мав стількох друзів, готових віддати свої життя за нього, котрі навіть тепер воюють із його ворогами з любові до його пам’яті. Чому прості солдати досі зчиняють бійку в тавернах, коли хтось скаже, що він був узурпатором. Чому торговки рибою готові вгородити ніж у кожного, хто скаже, що він був горбатим або слабким.

      – Я цього не маю, правда ж? – запитав у мене Генрих прямо. – Незалежно від того, що це таке – обдарування, хитрість чи талант – у мене його нема. Повсюди, де ми були, я всміхався, махав рукою і робив усе, що міг, усе, що вимагалося від мене. Я грав роль короля, який дуже впевнено сидить на престолі, хоч іноді я почував себе наче претендент без жодного пенні в кишені й без жодної людини, яка вірила б у мене, крім одурманеної матері та недоумкуватого дядька, пішак для великих гравців, які є королями Європи. Я ніколи не був тим, кого глибоко люблять у місті, я ніколи не чув, щоб армія горлала моє ім’я. Я не той чоловік, якого просто люблять та й годі.

      – Ти переміг в битві, – сухо сказала я. – У той день за тобою пішло багато людей. Саме той день усе й визначив. І ти всім можеш сказати: «Я – король!» Король за правом перемоги.

      – Я переміг із найманим військом, яке оплатив король Франції. Я виграв битву, завдяки армії, яку набрали для мене в Бретані. Половина з них найманці, а решта – злочинці та вбивці, яких повипускали з в’язниць. Я не мав людей, які служили б мені тому, що любили мене. Я не з тих, кого люблять, – спокійно промовив він. – І не думаю, що коли-небудь стану таким. Я не наділений цим.

      Я опустила кухоль, і на мить наші очі зустрілися. У цьому миттєвому обміні поглядами, я побачила, він подумав, що його не любить навіть власна дружина. Він той, кого не любить ніхто. Він провів юність, чекаючи англійського трону, він ризикував життям, воюючи за трон Англії,