Зодчий із пекла. Наталя Лапіна

Тося?

      – Я нє ґадаю, я проста рада тібя відіть.

      Вона зграбно просунулася між двома вітринами-холодильниками – з ковбасою та молочними продуктами:

      – Дай-ка я абніму тібя, бандіта…

      Розчулений Борис обнявся з Шишлянніковою. Потім вона оглянула його бідацьку екипіровку:

      – Ти насавсєм – ілі как?

      – Ілі как. Тягне злочинця на місце злочину. – Борис зрадів колишній співробітниці, наче рідню зустрів. Проте додав суворо: – Корочє, справа є до Свинаренка. Кирила Івановича.

      – А його й слід здимів, – знайомо пробасив сильний чоловічий голос. Це підійшла Глафіра Петрівна, ветеран радянської торгівлі, масивна й непохитна, справжній монумент за прилавком. – Ми всі так і зрозуміли, що він тебе підставив, Борько. Щоб такий хлопець – і крав? А він – свинюка ще та. Переконалися на власному прикладі. На всі сто. Відсотків.

      – Та де ж він?

      – Поїхав! Аж загуло!

      – А бізнес?

      – Розпродав. Одразу по тому, як тебе засадили. І універмаг оцей, і кооператив, і магазини. Казав, ти йому всі справи підірвав, розорив ущент. От брехун то вже й брехун! А нам зарплату за півроку так ніхто й не віддав. Хай йому там наша біда гикається!

      – І куди подався?

      – Нам нє дакладивал. Уєхал – і канци в воду, сам знаіш, – покривила губами Тося.

      Борис посмутнішав:

      – Може, хтось знає?

      – Хтось, може, і знає, та нікому про це не говорить.

      – Малчать-та сібе дарожи, то єсть я ні то хатела сказать…

      – От іменно, промовчиш – цілішим залишишся.

      – Сам знаіш, у нас містєчка малінькає, єслі троє знают, то знаіт і свінья. Я ні Свінарєнка імєла в віду, канєшна, а всєх ваапще.

      Жінки казали майже одночасно. Боря грубувато перервав:

      – А отой магазинчик, що навпроти районної аптеки, він давно згорів?

      – А, продуктовий! Та ні, з місяць, не більше. Його ж Луцик-молодший купив. Та все не щастить: то в аварію попав, то обікрали, тепер ось підпал.

      – Он би мєньше за чужимі жонамі бєгал!

      – Та ти, Тосько, не змішуй все до купи. Одна справа – бізнесова, а особисте життя – то інше.

      Шишляннікова лише виразно хмикнула.

      Збоку почувся пронизливий голос молодої продавщиці, яку Борис зустрів був на порозі:

      – Скупляйтеся скоріше, бо закриваєм уже! Скільки можна харчами перебирати?

      Їй відповів нахабний фальцет:

      – А ти, зайка, не поспішай, бо перечепишся! – це був Борисів попутник з автобуса, чахлий хлопчина, який навіть увечері не зняв своїх темних окулярів. Знову жував, а у вухах ритмічно похитувалися навушнички від плейєра. А зухвалості ще додалося:

      – З чого тут вибирати? Два сорти сиру, три – ковбаси? Та й ті, мабуть, торішні?

      – Не подобається – не беріть! – миттєво знайшлася юна продавщиця.

      – А ти, красунечко, з відділом захисту прав споживача ще справи не мала? Я тобі цю радість влаштую. До речі, розмову нашу записую, – єхидно посміхаючись, він показав двома пальцями на свій плеєр.