Привіт із обітованої. Ге Орій

дружиною одноголосно визначилися і простуємо прямісінько до автовокзалу.

      Автовокзал у Тель-Авіві це щось! Від бувалих заробітчан я чув, що такої оригінальної будівлі в жодній країні немає. Зовні він схожий на велетенський корабель із щоглами та трубами, що вінчають верхню палубу – тобто, дах. При погляді віддаля здається ніби корабель випадково зупинився поміж неохайних низькорослих будинків і незабаром відпливе.

      Майже місяць тому ми зійшли на кінцевій міжміського автобуса – на одній з палуб цього корабля. Кілька годин подорожували по нескінченних коридорах, переходах та залах. Нарешті, пересичені враженнями і втомлені, зупинилися під великими літерами, оформленими неоновими лампочками, що зазивно висвічували над скляною стіною офісу.

      – «Панафон», – прочитав я. – Цікаво!…

      І хоча у приміщенні вокзалу отих бюро із працевлаштування на кожному з шести поверхів – палуб, по-декілька, ми чомусь зайшли саме туди. Може, причиною стала незвичайна назва, що ностальгічно нагадувала патефон. Він був знайомий нам із далекого дитинства. Такий собі древній програвач платівок, що працював завдяки заведеній пружині.

      Отже, ми зайшли до Панафону і досить швидко отримали роботу.

      …Промайнуло трохи більше місяця. Ми знову біля автовокзалу. Я відчиняю перед дружиною великі вхідні двері, що ведуть усередину. З деяким напруженням проходимо повз військових, котрі уважним поглядом пронизують кожного. Нам вже добре зрозуміла ця увага. Чули, як декілька днів тому, вояки зупинили жінку з підозрілою сумкою. Відкинувши її від себе, та, спробувала втекти. Жінку затримали, а сумку вчасно викинули на вулицю, де вона й вибухнула. Що поробиш – у такий час і в такій країні живемо.

      Опускаємося на декілька східців, проходимо широченним коридором. За великими, на всю стіну, скляними вікнами-вітринами магазини та кафе. Ще десяток кроків і ми попадаємо до велетенської зали. Звідсіля, ескалаторами, ліфтами та просто по сходинах, можна потрапити до кожного з шести поверхів, де ще більше ресторанів, кафе, магазинів, магазинчиків, різних офісів, але нас із дружиною турбує інше. Ми прямуємо до знайомої вивіски, яку видно майже від середини залу.

      У «Панафоні» зустрічають, як давніх знайомих. Ще б пак, по кілька разів на тиждень мозолимо їм очі. Ось і Рахель – пані невизначеного віку, одна з кількох працівників, які за трьома столами приймають відвідувачів. Вона, усміхаючись, привітно вітається, махаючи рукою над головою чергового клієнта. Рахель відповідає за наше трудовлаштування. Щоправда цю ношу жінка несе напрочуд легко, бо коли б це було по іншому – ми могли б вже близько місяця спокійно жити та працювати і не набридати їй своїми відвідинами.

      – Цікаво, що вона запропонує нам йього разу? – неголосно кажу до Ольги, всідаючись на вільний стілець серед чекаючих на свою чергу.

      – Те ж саме, що й минулого, – також неголосно відказує дружина сідаючи поряд. – Казала я, – треба дати. – Вже б давно працювали на постійній роботі. А так, бігаємо з однієї на іншу й кінця й краю не видно.

      – Але ж ми їм дали триста зелених: по сотні за працевлаштування та по п'ятдесят за поселення у квартиру.

      – Який же ти інаївний! – поблажливо усміхнулася Ольга. – Народ, що прибув з колишнього Союзу, привіз сюди і свої звички. Яку б платню не отримували, все одно прагнуть хабаря.

      Та я затявся, не дам більше!» Хоча, як показав час, був неправий.

      – Сашуню, поглянь. І вони тут! – почули ми знайомий голос.

      – Наталка… Сашко!… – давно не бачилися!!

      Ручкаємося, обіймаємося з прибулими. Ольга з Наталкою цілуються, очі жінок вологі… На нас зашикали.

      – Пішли на свіже повітря. – гостро глянула на тих Наталка. – А чемодани залиш, нехай стоять доти, доки нас не влаштують на нормальну роботу.

      Ми з Сашком підсунули до стіни великі чемодани з їхнім збіжжям і приєдналися до жінок з другого боку склянної стіни, що відділяє офіс від вируючого життя автовокзалу.

      – Вам хоч пощастило, разом влаштувалися, – з заздрістю говорить Ольга. (Ми знали, що їх відправили на один з курортів біля Мертвого моря).

      – Гадаєте разом? А дзуськи! Сашко працював за півсотні кілометрів від мене, – кинувши нелагідний погляд у бік Панафону сказала Наталя.

      – Еге ж. Санаторій будували. Важкенько довелося. Жарота – техніка не витримувала, – пояснив Олександр.

      – А ти? – я дивився зі співчуттям на худющого з впалими щоками, тридцятирічного чоловіка.

      – А я, терпів… – він кинув швидкий погляд на дружину. – Ще б терпів. Та ось… Наталя.

      – Еге ж, терпів. Не забрала, там би й залишився… тільки в землі… Уявіть: мотори на підйомнику погоріли, то мішки з цементом, пісок і різну будівельну всячину, примусили на собі перти аж на восьмий поверх. Лише погляньте, що від майже стокілограмового чоловіка залишилося! – Очі Наталки волого зблиснули.

      – Ну кілограми – то наживне, а от здоров'я, запросто можна було згубити. Особливо чоловічу силу… – Підморгнув я Наталці.

      На це вона усміхнувшись запевнила:

      – Та