В ніч на двадцять перше. Світлана Румянцева

воду. І часу на роздуми теж не було. Тоді вона прийняла єдине правильне рішення – покинути човен і далі добиратися до берега вплав. Але не встигла вона бодай ворухнутися, щоб здійснити свій намір, як на неї обрушилась чергова хвиля, яка не лише миттю затопила суденце, а ще й перегорнула його. Кессі опинилась у холодній воді. Не розгубившись, вона почала борсатися, жваво рухаючи руками й ногами, щоб утриматися на поверхні і прилаштуватися до ритму хвиль. На жаль, рятівний вогник згас.

      «А може його і не було зовсім», – знов підкралася нав’язлива думка.

      Крізь густу завісу зливи проглядав світанок, що сповіщав близьке народження нового дня, а значить і життя. Кессі хутко замолотила руками і поплила до берега. Її захисний комбінезон та чоботи, виготовлені з легкого матеріалу, практично нічого не важили, в них вона почувалася зручно як на суші, так і у воді. Єдиною річчю, що заважала швидко рухатися, була сумка, перекинута через плече, довгий пасок якої час від часу доводилося підтримувати однією рукою. Але кинути цю єдину вцілілу після катастрофи річ вона просто не мала права.

      Останні зусилля, сім-вісім гребків і Кессі нарешті відчула, як її втомлені ноги ледве торкнулися твердої поверхні. Ще трохи і вона, захлинаючись у білосніжній піні, впала на коліна. Хаотичні прибережні хвилі накочувались одна за іншою, накривали її з головою, потім відкочувалися і тягнули Кессі за собою, назад, у відкрите море. Не в змозі звестися на ноги, вона почала повзти по мілині, жадібно загрібаючи руками дрібні круглі камінці.

      Вщент розмитий та покручений берег не міг слугувати надійним притулком для виснаженої людини, що з останніх сил чіплялася за життя. Кессі потрібно було ще викарабкатися на невеликий, намитий хвилями схил біля кромки моря. Важко подолавши цю перешкоду, вона знесилено розпростерлася на березі, припавши щокою до холодного мокрого каміння, подумки дякуючи невідомому вогнику за те, що вчасно вказав їй вірний шлях і її човен не натрапив на скелі.