В ніч на двадцять перше. Світлана Румянцева

й перехилити човник, випрямила спину і почала пильно вдивлятися у морок. Нічого. Лише темна зловісна порожнеча.

      За мить вона не лише зрозуміла, що геть усі її зусилля були марними, а й з невимовним жахом осягнула масштаби та неминучі наслідки катастрофи, в яку потрапила. Самотня та безпорадна у цьому шаленому вирі.

      Ще трохи й вона остаточно впала б у відчай. Її погляд ставав неуважним, безцільним і байдуже блукав по гребнях хвиль. Але раптом Кессі здалося, що в темряві блиснув вогник. Вона насторожилася, холодною тремтячою рукою відкинула з обличчя мокре волосся та примружила очі. Минали секунди, хвилини, що здалися їй вічністю, але нічого не відбувалося. Невідоме сяйво зникло так само швидко, як і з’явилось.

      «Це лише марево… – подумала вона. – Як часто ми сприймаємо бажане за дійсне».

      Аж ось десь далеко знов спалахнуло світло. Потім згасло. Знов з’явилось. І ще раз. І ще. Що за маячня? Спочатку Кессі прийняла його за умовний знак, призначений саме для неї, й почала було зчитувати інформацію, виходячи з нескладної та загальноприйнятої серед мореплавців комбінації сигнальних знаків. Втім частота спалахів, а скоріше їх нерегулярність ніяк не співпадали з відомими їй принципами кодування, тож вона, шкодуючи, облишила спроби.

      Подальші спостереження навели Кессі на думку, що загадкові вогні радше були наслідком якоїсь несправності. Скидалося на те, що хтось на березі намагався вручну полагодити старого електрогенератора та робив це доволі незвичним способом – б’ючи по ньому кремезним кулаком. Вочевидь, старання невідомої людини, якій не спалося у цю жахливу ніч, увінчалися успіхом, оскільки за деякий час хаотичне мерехтіння припинилося, і світло полилося рівно. Воно надходило з берега, у цьому не було ніякого сумніву. І хоча цей маленький, беззахисний вогник був напрочуд слабким, ледь помітним у зловісній темряві ночі, він став для Кессі єдиним дороговказом, що вів до порятунку.

      Зібравши останні сили, вона заходилася шарудіти руками по днищу свого човника. Намацавши у пітьмі невеликий прямокутний м’який предмет з довгим паском, Кессі дуже зраділа: це була її сумка, що містила всілякі дослідницькі прилади, мапи та безліч необхідних дрібничок. Перекинувши пасок через голову, так щоб його середина лягла на праве плече, а сумка прилаштувалася біля лівого стегна, мандрівниця почала шукати розкладні весла, які обов’язково мали входити до комплектації човна, проте досі в них не було потреби. Усі ці дії вона робила навпомацки, ні на мить не відводячи погляду від блукаючого вогника. Вірніше, сам вогник залишався на своєму місці, а от легкий надувний човник перестрибував з хвилі на хвилю, постійно міняючи траєкторію.

      Добувши весла, Кессі насилу прилаштувала їх до бокових отворів човна й почала щодуху гребти до берега. Принаймні так вона вважала, адже їй і на думку не спадало, що джерело світла могло знаходитися і не на суші; ним міг бути і один із плавучих застережних знаків – бакен, що вказує на близькість фарватеру і, зазвичай,