В ніч на двадцять перше. Світлана Румянцева

злегка підштовхували самотнього гумового човника, наче хотіли його заколисати. Та згодом невідомо звідки налетів холодний, пронизливий вітер, що перетворив спокійну водяну гладь у суцільний безлад та круговерть. Кожна нова хвиля, що зароджувалась у темних морських глибинах, ставала більшою, потужнішою та грізнішою. Море лютувало, безжально підкидаючи безпорадне суденце.

      Всередині нього сиділа молода дівчина. Захисний комбінезон темно-синього кольору з тонкого водонепроникного матеріалу, що щільно облягав усю її фігуру, та невисокі гумові чобітки с гнучкою підошвою надійно захищали від води та холоду. Її тендітні руки мертвою хваткою вчепилися у товсті мотузки, що оперізували човник по всьому периметру, а очі пильно вдивлялися у нічну темряву з надією побачити хоча б якийсь вогник чи інший знак, що сповіщав би про близькість жаданого берегу. Однак волосся, наскрізь просякнуте солоними бризками, хаотично теліпалося на вітру та прилипало до обличчя, заважаючи не лише роздивлятися навкруги, а й елементарно дихати.

      Дівчину лихоманило і трясло. Її тіло було виснажене кількагодинною боротьбою з природною стихією. У набряклих ногах, затерплих без тривалого руху, щось неприємно поколювало, а задерев’янілі від холоду руки трималися за мотузку чисто автоматично. Лише ясний мозок працював швидко і холоднокровно, що свідчило про сильний характер, неабияку витримку та мужність незнайомки, а також про наявність у неї значного досвіду виживання в екстремальних ситуаціях.

      На щастя, вона знала точні координати своєї незапланованої, аварійної висадки, тобто того місця, де миттю розгорнувся викинутий нею рятівний гумовий човен. Але що це дасть? Хаотичні хвилі та потужний вітер могли занести її хтозна куди, на багато кілометрів углиб відкритого моря, значно віддаливши її від берега. Та й де той берег, у якому боці?

      «Знак… Треба негайно знайти хоча б якийсь знак, орієнтир, що вказав би правильний напрям… – розмірковувала дівчина. – Вогонь, спалах, будь-яке світло… Зірки! Авжеж – зірки!».

      Вона намагалась максимально напружити пам’ять, щоб видобути з її глибин необхідні знання: «Велика Ведмедиця, Південний Хрест… Ні, не те. Пригадуй, пригадуй… Оріон… Оріон добре видно в обох півкулях Землі. Та нащо мені це? А ще Полярна зірка. Вона практично нерухома, завжди розташована в полярному секторі неба і вказує точно на північ».

      Дівчина ледве ворухнулась і, боячись випадково розчепити ослаблені пальці, які досі стискали мотузку, повільно задерла голову: чорні загрозливі хмари щільним кільцем сповивали нічне небо. Вона застогнала з відчаю.

      У голові роїлися думки, навпіл розриваючи свідомість: «Як це могло статися? Не може бути! Як я, такий стріляний горобець у своїй справі, могла втрапити в таку халепу? Даремно я попрямувала сюди. Виявляється, у цьому квадраті нікого й не було. Усі мої зусилля марні!».

      Остання думка була особливо болючою. Адже ще якихось декілька хвилин тому, після того як усі прилади зафіксували чіткі сигнали, вона прийняла доволі нестандартне, проте ретельно зважене рішення.

      Як науковець, вона багато подорожувала, досліджувала, вивчала, проте раніше ніколи не втручалася. Вона просто не мала на це права, не мала дозволу. Але зараз була саме та ситуація, коли звичайна людяність та співчуття переважили терези розважливості на свій бік: десь там, у суцільному мороці, невідомо хто просив, ні – навіть волав про допомогу! Наполегливо та несамовито: SOS SOS SOS.

      Вона цілком усвідомлювала, якими незворотними можуть бути наслідки її вчинку, якщо щось піде не так. Але, спираючись на теоретичні знання та точні математичні розрахунки, вона вірила, що зможе вчасно втрутитися, прийти на допомогу і… повернутися назад, втративши порівняно небагато часу.

      Небагато часу… Чому він такий невблаганний? Час. Чому він не може зупинитись та перепочити?

      Якщо щось піде не так… Ще раз глянувши на панель управління, на якій висвічувались декілька пульсуючих цифр та символів, вона зважилась. Останнє, що вона зробила, це записала на плівку свій голос, обґрунтувавши своє рішення, коротко виклавши план подальших дій і назвавши точні координати місця ймовірної катастрофи. Тоді натиснула необхідну кнопку і її повідомлення, розтинаючи безмежний простір, помчало до адресату. Відповідь прийшла за лічені секунди і була, на перший погляд, доволі сухою та лаконічною, але, зважаючи на обставини, це було нормальним: «Згода! Дотримуйтесь інструкцій! Хай щастить!».

      Серце шалено калатало, по спині пробігли підступні мурашки, руки трохи тремтіли від хвилювання. Ще б пак! Така відповідальність! Але самі рухи були вправними, відточеними, механічними. Нехай щастить, Кессі. І вона щосили натиснула на важіль…

      А потім цей страшенний удар… скрегіт металу… поштовхи… Нічого не видно… Зв’язок перервався… І тепер замість того, щоб допомогти, вона сама потребувала порятунку.

      Кессі відчувала, що потроху слабне, сили покидали її, у голові паморочилося від постійного гойдання на хвилях. І хоча зазвичай їй ніколи не бракувало терпіння та витримки, зараз ситуація потроху виходила з-під контролю.

      «Лише декілька хвилин, зовсім трошки, спочинь. Який сенс у постійному спогляданні? –