Рейд у безвість. Василь Мороз

натис на курок, якби чийсь гортанний і владний вигук враз не протверезив собак.

      Вони відбігають від мене, підібгавши хвости, і жалібно скавулять. Навіть поранений відповзає щомога далі, залишаючи за собою кривавий слід.

      Але я вже не звертаю на них уваги. Натомість не зводжу очей з чотирьох присадкуватих і широкоплечих мужів, які застигли навпроти мене. Дивлюся незмигно з-під лоба й наче крізь них, так, аби чолов’яги не сумнівалися, що в моїй особі можуть мати справу з вельми небезпечним типом.

      Словом, стою напоготові, звиклий чекати наступних несподіванок, долаючи спокусу навіть зиркнути, чи дуже юшить кров із покусаних гомілок…

      Спершу дещо настрашені моєю доволі жвавою появою на подіумі, аборигени потроху оговтуються від замішання. Але, мабуть, водночас вони й розтлумачили мої можливості, бо не роблять жодних спроб наблизитися. Лише мовчки свердлять мене темними очицями з відстані в півсотні метрів.

      Небавом до них поступово сходяться інші жителі поселення. Спочатку чоловіки – від просто дебелих до тонкостанних, як назвав би тих легінів Гомер. А відтак – і жінки та малюки.

      За кілька хвилин переді мною виростає велике півколо дорослих і малих. І всі не зводять з мене очей. Якийсь час і далі стоїмо мовчки у майже цілковитій тиші, що аж дзвенить од напруги. Німу сцену лише час-од-часу порушують попискування немовлят, котрих матері тримають на руках.

      Одні з юрби зирять на мене здивовано, інші – налякано, треті – насторожено. А

      позірно найдужчі дивляться й відверто вороже. Вони стискають у руках знайомі мені сокири та щось схоже на списи з загостреними чорними наконечниками, мабуть, виготовленими з кременю.

      Я вже збирався щось удіяти, коли раптом ті, що стояли на флангах, сіпнулися було з явним наміром обійти мене з боків, а там, очевидно, й оточити. Але вже знайомий баритон зупинив їх. Цього разу я помітив, хто віддав команду. Це був, звісно, один із тих чотирьох, котрі першими виявили мою присутність. На півголови вищий од інших, він справляв враження й найрозумнішого.

      За хвилю вождь, чи хто він там, сам відділився від юрби, ступив кілька кроків до мене, а відтак почав повільно рухатися по колу, огинаючи мене й не спускаючи з мене очей і заводячи за спину руку з товстезною кувалдою.

      Його наміри були нібито й прозорі. Та водночас і спантеличувало те, що чолов’яга взявся кружеляти довкола мене, замість того, щоби наблизитися по прямій. Тож важко було запевне втямити, що насправді він проробляв. Чи просто хотів відволікти своїми діями мою увагу, чи збирався напасти або ж лише виконував якийсь дикунський ритуал? Зрештою, хоч як, а в усякому разі виглядало, що хлоп не з полохливого десятка.

      Та я вирішив не чекати, що буде далі. Притримуючи автомат лівицею, повільно дістаю правою рукою з нагрудної кишені свого маскувального камуфляжу два шоколадні батони. Начинені фундуком та іншою горіхово-поживною сумішшю, перемеленим корінням певних трав ці продукти нерідко правили нам, диверсантам, за сніданки, обіди й вечері