Рейд у безвість. Василь Мороз

о я проробляв, справляло враження, бо два останні гевали, котрі перед тим теж стрімко наближалися, вже застигли за кілька метрів. Хвилю-другу вони ще злякано витріщалися то на мене, то на своїх побратимів, які валялися долі. А відтак з лементом кинулися навтікача.

      Жбурляю їм услід кувалду – швидше інстинктивно, ніж з наміром заподіяти комусь шкоду. Та вона, на щастя чи на жаль, не досягла нікого з прудконогих. Зрештою, й доволі важкеньким був той інструмент. А я, хоч і пройшов ретельний вишкіл в «Академії» – ще таємничішій структурі, ніж «Каскад», військової розвідки СРСР, не наловчився метати якнайдалі й пудові маси, мов порівняно легкі гранати. Необхідності такої не існувало.

      Все ж, сповнений бойового запалу, я рефлекторно рвонув за втікачами. Проте через кілька кроків так само рвучко й зупинився. Зметикував, що то марна річ – наздоганяти-шукати в незнайомому пралісі якихось аборигенів, котрим, либонь, відомі тут усі поляни й кущі.

      Крім того, погоня могла бути й небезпечною. Де гарантії, що женучи стрімголов невідь-куди, я не напоровся б на зграю головорізів у засідці? Або ж іще гірше – непомітно отримав би з-за дерева довбнею по потилиці.

      З другого боку, який сенс у тому, якби й упіймав когось? Хіба б довідався від нього хоч би щось із того, що мене починало цікавити? Навряд чи ті дикуни розуміють англійську, а російську й поготів. Якщо взагалі вже розмовляють…

      Та все ж чи не ліпше замість того, щоби гнатися за міражами, спробувати розговорити тих, кого я тимчасово нейтралізував під час поєдинку?

      Миттю обертаюся на шелест кущів позаду й переконуюся, що перший нападник оговтався й теж чкурнув. Зостався лише той, кому я, схоже, зламав ніс. Він лежав непорушно із закривавленим обличчя й лише важко дихав.

      Піднімаю його зброю. Це – звичайна ломака, до якої прив’язана грубим і широким паском, вочевидь, вирізаним зі шкіри вбитої тварини, овальна каменюка, грубо обтесана й більш-менш загострена з обох країв.

      Впізнаю в «інструменті» масивну сокиру з ілюстрацій у підручнику з історії первіснообщинного ладу. Переводжу погляд на її господаря й аж зараз бачу, що й він наче зійшов з малюнків про мисливців кам’яного віку.

      Але, споглядаючи фантастичного гоміноїда, майже голого, лише сяк-так прикритого на причинному місці шкурою, здертою з якогось шерстистого звіра, ніяк не можу позбутися думки, що, певно, сплю.

      Принаймні почуваюся доволі спантеличено. Адже ще якихось п’ять-десять хвилин тому я рухався у групі радянських диверсантів нічними ангольськими джунглями. Стояла густа пітьма, та це не перешкоджало триматися курсу. Опівночі нам належало прибути до одного з таборів місцевих чи то бандитів, чи повстанців, котрі захопили в полон кількох наших дипломатів, які працювали військовими радниками новоспеченого прокомуністичного уряду країни. І ми планували, визволивши бранців, ретируватися звідти ще задовго до світанку.

      Власне, ми вже наближалися до мети, як зненацька по очах різонуло сліпуче сяйво. Я ще подумав, що то, напевно, мої передні друзі на чолі з командиром-полковником напоролися на міну. Проте вибуху так і не почув. Натомість після того, як оговтався від яскравого спалаху, помітив, що чомусь відбився від своїх і наче заблукав. Та ще й здивувало, що відразу майже суцільна тьма, яка ще мала стояти кілька годин, обернулася передсвітанковою млою.

      Правда, за інерцією я все ще біг ледь помітною звивистою стежкою між заростями і стовбурами, які вже виразно проступали в напівтемряві, доки не зіткнувся з напасливими приматами…

      Що ж то за істоти такі? Де я й куди поділися мої товариші?

      Раз по раз запитую себе, однак відповіді так і не знаходжу. Лише невимовний туск клубочиться у глибинах єства. Відчуття таке незвично тривожне, що навіть перехотілося приводити до тями туземця, котрий усе ще лежав непритомно, аби спробувати поспілкуватися з ним.

      Тим часом остаточно взялося на світ і довкілля наповнилося характерним галасом, в якому попри пташині посвисти, чулись і трубні звуки великих звірів, і хижі рики. Явно не африканська тональність. Та й пейзаж, бачу, теж не той. Двоярусний ліс, у якому високі хвойні та листяні дерева сусідять із низькорослими хащами, можна здибати радше в помірних широтах, скажімо, в Карпатах, аніж на екваторі.

      Такі роздуми ще дужче запаморочують. Тож вирішую, що пора щось робити. Ліпше йти далі, напоумляю себе, ніж приголомшено стовбичити на місці й ламати голову над усілякими загадками.

      Без вагань відкидаю первісну сокиру якнайдалі. Обстежую непритомного й переконуюся, що через хвилю-другу він і сам очуняє, без моєї допомоги.

      Знімаю автомат із запобіжника й чіпляю до ствола ніж-багнет. Переводжу на бойовий режим і заряджений гранатомет, який несу за спиною, щоби з нього можна було вистрелити негайно. Цей поки що засекречений виріб – останній крик ВПК Союзу: з усіченою рукояткою-прикладом і коротким товстим стволом-трубою, він був схожий на чималий обріз і заряджати його потрібно було так само, як вінчестер. А в його магазин місткістю у три набої закладали міні-снаряди, вдвоє потужніші за протитанкову ручну гранату часів Другої світової…

      Після всіх