Сповідь відьом. Тінь ночі. Дебора Гаркнесс

йому подобається сира риба та сира оленина, еге ж?

      – Мілорд потребує крові. І він не питиме її, якщо вона не буде приготована належним чином. Ходімо, покажу.

      Шеф повів мене до кімнати дичини, де над срібними лотками висіли туші кількох тварин. Із їхніх надрізаних ший у лотки стікала кров.

      – Кров для мілорда можна збирати лише в срібний, скляний та череп’яний посуд, інакше він її не питиме, – проінструктував мене Шеф, застережливо піднявши палець.

      – А чому?

      – Тому що інші посудини псують кров своїми поганими присмаками та запахами. А оця – чиста. Ось понюхайте, – сказав Шеф, подаючи мені чашку. Мене ледь не вивернуло від металічного запаху, і я швидко прикрила долонею рота й носа. Ален дав знак, щоб чашку з кров’ю забрали геть, але я зупинила його поглядом.

      – Будь ласка, продовжуйте, Шефе.

      Шеф схвально поглянув на мене і продовжив описувати делікатеси, з яких складалося меню Метью. Він розповів, що мій чоловік полюбляє яловичий бульйон із вином та спеціями, який слід подавати охолодженим. Він також охоче п’є кров куріпок, але в невеликих кількостях і не рано вранці. Мадам де Клермон – не така розбірлива й витончена у своїх смаках, повідав мені Шеф, сумно похитуючи головою, але її вовчий апетит не передався синові.

      Я мимоволі здригнулася, пригадавши, як разом з Ізабо їздила на полювання.

      Устромивши кінчик пальця у срібну чашу, Шеф витягнув його, підняв догори, якусь мить вдивлявся в темно-червону рідину, що поблискувала в тьмяному світлі, а потім встромив у рота і почекав, поки краплина крові скотиться по язику.

      – Звісно, кров оленя-самця – його улюблена. Вона не така густа й багата, як кров людини, але схожа за смаком.

      – А можна я спробую? – невпевнено спитала я, простягаючи до чашки мізинець. Від оленини мене вернуло. Може, кров оленя виявиться інакшою на смак?

      – Мілорду це не сподобається, мадам де Клермон, – заперечив Ален з явною тривогою в голосі.

      – Але ж його тут немає, – відказала я. І занурила свій мізинець у чашку. Кров була густа; я піднесла її до носа і понюхала, як Шеф. Який запах чув Метью? Які аромати здатен він уловлювати?

      Коли я провела пальцем по губах, мої чуття наповнилися інформацією: посвист вітру на зубчастій вершині, затишне листяне ложе у заглибині між двома деревами, радість від вільного бігу. І все це супроводжувалося оглушливими рівномірними ударами. То билося серце.

      Та інформація про життя оленя швидко зблякла й зійшла нанівець. Я знову простягнула палець, несамовито бажаючи дізнатися більше, але мою руку зупинила рука Алена. Та жага інформації продовжувала мучити мене, хоча її інтенсивність невпинно зменшувалася у міру того, як залишки крові танули у мене в роті.

      – Мадам, може, нам пора повернутися до бібліотеки? – запропонував Ален, кинувши на Шефа попереджуючий погляд.

      Виходячи з кухні, я сказала Шефу, що робити, коли Метью та Філіп повернуться з верхової прогулянки. Коли