Жерміналь. Еміль Золя

то хай заробляє. Звичайно, бувають такі честолюбні люди, що вони, здається, ладні підтирати за начальством, що на все готові за одне панське «спасибі».

      Довгенько вони отако базікали, аж ось надійшла сусідка з дев’ятимісячною дівчинкою Дезіре, другою дитиною Філомени. Сама Філомена снідала в сортувальні і домовилася з сусідкою, щоб та приносила їй дитину на роботу; там вона й годувала її похапцем, примостившися на купі вугілля.

      – А от моєї й на хвилину не можу залишити: такий галас зчиняє, що хоч з хати тікай, – промовила Маедиха, дивлячись на Естеллу, що задрімала в неї на руках.

      Але ж не вдалося їй ухилитися від відповіді на запитання, яке прочитала вона в очах у Левачихи.

      – Треба б уже якось кінчати, що ти на це скажеш?

      Спочатку обидві матері, навіть не порозуміваючись, були проти шлюбу їхніх дітей. Якщо мати Захарі хотіла якнайдовше користуватися синовим заробітком, то й Філоменина мати так само лютувала, що доведеться втратити доччині гроші. Над головою не горіло, і Левачиха навіть воліла держати в себе онука, поки інших дітей не було; але тепер, коли хлопчик підростав, почав їсти хліб, та ще й дівчинка знайшлася, це вже йшло не в руку і вона всіма силами вимагала шлюбу.

      – Захарі уже тягнув жеребок, – казала вона далі, – і тепер більше немає перешкод… То чого ж чекати?

      – Відкладемо до кращих часів, – відповіла ніяковіючи Маедиха. – Ну, та й морока! Хіба ж таки не могли вони потерпіти, доки не звінчаються! Щоб я з цього місця не зійшла, – отак і знай, – власними руками задушу Катріну, коли дізнаюся, що й вона цю дурницю зробила!

      Левачиха знизала плечима.

      – Е! Що там казати! Свого часу зробить і вона, як усі!

      Бутлу спокійно, як людина, що почуває себе в своїй хаті, підійшов до буфета взяти шматок хліба. На другому кінці стола разом із лушпинням лежали картопля та порей на Левакову юшку; господиня разів із десять бралася вже до городини і кидала її щохвилини, захоплюючись балачками. Вона знову взяла ніж у руки, але через хвилинку кинула його й метнулася до вікна.

      – Що воно таке?.. Диви! Пані Енбо з якимись панами. Ось вони до П’єрронихи пішли.

      І обидві знову зацокотіли про жінку П’єррона. Звісно, то не первина! Як Компанія захоче комусь показати селище, то гостей ведуть відразу просто до П’єрронихи, бо в неї чисто. Гостям, звичайно, нічого не розповідають про її історію з головним штейгером. Не штука бути чистьохою, коли маєш полюбовників, що заробляють по три тисячі франків на рік, не кажучи вже про казенну квартиру, опалення та подарунки. Зверху, може, й чисто, зате всередині паскудство. І весь час, поки гості сиділи у П’єрронихи, сусідки наввипередки судили її.

      – О, вже виходять, – сказала нарешті Левачиха. – Диви, повертають… Та вони, здається, до тебе, голубонько!

      Маедиха злякалася. Хто його знає, може, Альзіра не витерла стола? А юшка! Юшки ж вона ще не ставила! Враз схопилася і, промимривши «до побачення», вона кинулася прожогом додому.

      Але вдома все було