Жерміналь. Еміль Золя

щастя, пане Мегра! Згадаєте моє слово!

      Свою останню надію вона покладала на панів з Піолени. Якщо вони не дадуть їй сотні су – тоді хоч лягай і помирай. Вона повернула ліворуч по дорозі в Жуазель. На розі стояла кам’яниця Правління – справжній палац, куди щоосені приїздили різні вельможні пани з Парижа – князі, генерали та високі урядовці – й справляли тут бучні банкети.

      Йдучи, вона розподіляла в думках оті сто су: передусім – хліб; потім кава, потому – чвертка масла, мірка картоплі на ранішню юшку та вечірнє вариво, кінець кінцем, може, трохи свинини, бо батькові без м’яса ніяк не можна.

      Назустріч їй простував абат Жуар, кюре з Монсу; він ішов обережно, підібравши свою сутану, мов той випещений, ситий кіт, що боїться замочити свою блискучу шкурку. Він був дуже привітний і вдавав, що ані в що не втручається, щоб не підбурювати проти себе ані робітників, ані господарів.

      – Добридень, пане кюре.

      Він не зупинився, тільки всміхнувся дітям, пройшов повз неї, що наче прикипіла до місця посеред дороги. Вона не була релігійна, але їй чомусь здалося, що кюре неодмінно дасть їй що-небудь.

      За хвилину вона вже знову тьопала далі по чорній липучій грязюці. Треба було пройти ще два кілометри, а стомлена малеча понуро насилу пленталася за матір’ю і більше вже нічим не цікавилась. Праворуч і ліворуч від дороги тяглися ті самі пустирі, обгороджені барканами, ті самі закурені фабричні будівлі з високими чорними димарями.

      А за ними розляглася безмежна рівнина, мов якийсь океан бурої землі, і серед цього голого простору аж до фіолетової смуги Вандамського лісу не видно було й одного деревця.

      – Візьми мене на руки, мамо.

      І Маедиха брала на руки дітей – то дівчинку, то хлопчика. Посеред дороги стояли величезні баюри, і вона підтикала спідницю, щоб не прийти до панів занадто вже задрипаною. Тричі вона мало не впала – таке слизьке було це кляте шосе. Коли нарешті мати з дітьми дісталися до панського ґанку, два величезні пси накинулися на них з таким гавкотом, що діти страшенно заверещали з переляку, – аж кучерові довелося ляснути батогом.

      – Залишіть тут свої сабо й заходьте! – закликала їх удруге Оноріна.

      Опинившись у теплій, затишній їдальні, Маедиха й діти на хвилю остовпіли й соромливо похнюпилися під цікавими поглядами літнього пана й літньої пані, що так вигідно розвалилися в своїх кріслах.

      – Дитино моя! Йди-но виконай свій маленький обов’язок, – промовила пані Грегуар.

      Усі пожертви бідним мала давати Сесіль, бо, на думку Грегуарів, цього потребувало добре виховання. Треба бути завжди милосердним, і вони самі звали свій дім «домом Господнім». Вони пишалися тим, що роблять добрі діла розсудливо та обережно, і дуже боялися, щоб часом їх не одурили й не призвели до потурання згубним вадам. Тому вони ніколи не давали грошей, ніколи! Ні десять су, ані два су, – бо то ж річ відома, що скоро в бідняка заведеться в кишені два су, він їх відразу проп’є, прогуляє. Милостиню свою вони подавали завжди натурою, переважно дитячим теплим одягом, роздаючи його