Жерміналь. Еміль Золя

по одному в темній прірві шахтового колодязя. О третій годині шахта поглинала нових людей, що розходилися групами по тих же самих штольнях, де до них працювали вибійники. Шахта ніколи не знала спочинку: вдень і вночі люди-комахи довбали їй груди на шістсот метрів під бурячниками.

      Хлопчаки йшли попереду. Жанлен оповідав Беберові, як він хитро надумав дістати набір тютюну на чотири су, а Лідія з пошани до них ішла трохи осторонь. Катріна, Етьєн та Захарі мовчки йшли за ними. Мае з Леваком наздогнали їх лише біля пивниці «Авантаж».

      – Ось ми й прийшли, – промовив Мае до Етьєна. – Зайдете?

      Катріна постояла ще якусь хвилинку, пильно дивлячись своїми великими зеленкуватими, мов вода у струмку, очима, що здавалися ще глибшими та яснішими на її чорному обличчі. Вона всміхнулася Етьєнові востаннє і зникла разом з товаришами за поворотом згористої дороги, що вела до селища.

      Пивниця стояла на роздоріжжі між селом і шахтою. Це була добре побілена кам’яниця на два поверхи з обведеними блакитною фарбою вікнами, що надавали їй привітного вигляду. На чотирикутній вивісці над дверима було написано великими жовтими літерами «Авантаж, пивниця Расснера». За кам’яницею лежав майданчик для гри в кеглі, обгороджений живоплотом. Компанія даремно вживала всіх можливих заходів, щоб відкупити цей клапоть, що врізався клинком у її величезні землі: ця пивниця серед голого поля при самому «Воре» була їй як сіль в оці, але доводилося терпіти.

      – Заходьте, – закликав Мае Етьєна ще раз.

      У невеличкій залі з білими голими стінами було дуже ясно. Меблів було небагато: три столики, дванадцять стільців та соснова стойка, завбільшки з кухонний буфет. На ній стояло з десяток кухлів, три пляшки лікеру, карафа та маленьке оцинковане барильце з олов’яним краном для пива, – і більше нічого, ані малюнка, ані полички, ані столу для якоїсь гри. У блискучому чавунному каміні

      спокійно жевріло вугілля. Кам’яна підлога була присипана білим піском; він убирав у себе вогкість, що нею було насичене тутешнє повітря.

      – Кухоль пива, – замовив Мае гладкій білявій дівчині, дочці однієї сусідки, що іноді порядкувала в пивниці. – Расснер удома?

      Дівчина відкрутила кран у барильці й відповіла, що господар має незабаром вернутися. Мае спорожнив нахильцем півкухля, щоб прочистити горло від вугляного пороху. Він не запросив Етьєна випити з ним разом. Окрім них, у кімнаті сидів ще якийсь шахтар і мовчки в глибокій задумі смоктав поволі своє пиво. Завітав ще й третій, умить випив кухоль, заплатив і подався геть, не мовивши й слова.

      За кілька хвилин увійшов якийсь чоловік років на тридцять вісім, з добродушною усмішкою на чисто виголеному круглому обличчі. Це був сам Расснер, колишній вибійник; Компанія звільнила його три роки тому після якогось страйку. Він був добрий робітник, говорив красномовно, перший завжди палко обстоював усі вимоги шахтарів і став кінець кінцем на чолі незадоволених. Його дружина, як це часто буває серед шахтарських жінок, мала вже на той час маленьку крамничку, і коли його вигнали, він пристав до