Мері та її аеропорт. Євген Положій

міг звикнути до галасу центру міста. Особливо влітку, коли люди зовсім не хотіли спати по ночах: йшли вулицею, п'яно співали пісні, гуркотіли по асфальту жерстяними банками з-під пива, били скляні пляшки об стовпи. Жінки голосно реготали або кричали, переважно матом, чоловіки кричали виключно матом.

      Будинок стояв поруч із дорогою. Коли Герман розмовляв по телефону, здавалося, що він стоїть на перехресті – шум шин навіть легких машин наче жив у слухавці.

      Остаточно Герман прокинувся від завивання тролейбуса. Перші дні цей звук його лякав, йому здавалося, що падає авіабомба. Як у старих кінохроніках про війну.

      Він сонно роздивлявся стелю і звично прислухався до сусідів.

      Першим був ідентифікований сусід згори, Літрофанич. Як завжди, той недільними ранками ремонтував табуретки. Інколи сусід працював на кухні, а влітку виходив на лавку біля під'їзду і обкладався молотком, пасатижами та цвяхами. Герман ніяк не міг второпати, скільки у сусіда табуреток. Навіть за найскромнішими підрахунками їх мало бути не менш ніж півсотні, хоча б по одній на тиждень, але це було дуже сумнівно.

      Митрофанович та його війна

      Митрофанович, як завжди, старався. Табуреток у нього було лише дві, а не півсотні, як думав Герман. Одну з них Митрофанович використовував за призначенням, іншу тим часом ремонтував. На сьогоднішній його жаль, життя він присвятив зовсім іншому напрямку людської діяльності. Відколи прийшов з армії й до самої пенсії Митрофанович працював «мухобоєм» на прохідній машинобудівного заводу. Тобто він займався не виробництвом, а його охороною. Якби йому зараз доручили охороняти табуретки, він не мав би жодних проблем, але ж зараз він мусив їх ремонтувати. Тому що довести своїй бабі, хто є хто в цьому світі, – найважливіша і, можливо, остання справа його життя.

      Увесь їхній родинний конфлікт сорок п’ять років крутився навколо питання: «мужик Митрофанович чи не мужик?» Баба Олена, яку Митрофанович узяв із свого села, вважала, що мужик удома повинен усе робити своїми руками, «…інакше – для чого він тоді здався?» Він же, використовуючи службове становище, майже всі побутові клопоти вирішував через «шило», тобто спирт, або прохідну заводу, де його називали Літрофаничем. За сорок п’ять років подружнього життя, за сорок п’ять років чергувань Митрофанович жодного разу нічого не зробив власноруч. Але тепер, коли його відправили на пенсію, він водночас втратив майже всі життєві надбання і переваги, залишившися сам на сам із дружиною. Раніше він сміливо міг сказати: «Тобі яка різниця, де та хто? Роботу зроблено!» – і гордо йти з газетою до дивана. Тепер же зловредна баба із задоволенням брала реванш. Дійшло до того, що він, пригнічений ідіотською ситуацією, майже повністю втратив інтерес та бажання до статевих стосунків. І причина тут не у віці, Митрофанович чудово себе почував, а в цих клятих табуретках, які ніяк не давались його незвиклим до такої праці рукам.

      Митрофанович вкотре примостився біля табуретки, і, не кваплячись, кілька разів сильно вдарив молотком. Табуретка знову підступно скосилася вбік.

      У цій трагікомедії його по-справжньому хвилювали дві речі. Перша: він розумів, що ніколи не зможе самотужки відремонтувати табуретки. Друга: світова статистика вказувала на те, що він помре раніше, ніж баба Олена. «Бабці, якщо їх не вбивати, завжди живуть довше за дідів», – подумав Митрофанович і якось недобре глянув на дружину, яка клопоталася поруч. Перший факт його хіба що гнітив, а з другим він змиритися не міг у силу несприйняття загальносвітової дисгармонії.

      Герман та його бажання до рудої мами

      Стеля була звичайною, недбало вибіленою.

      Герман любив недільні ранки, навіть останнього року, коли вони стали такими гамірливими. За стіною ліворуч почувся рев дитини. Саме рев, а не плач. Герман би й сумнівався, що дитина на таке здатна, але він часто бачив, як із сусідньої квартири виносили коляску. Мама була досить симпатичною дівчиною років двадцяти, батькові, здавалося, на вигляд не більше сімнадцяти. Дрібненького хлопчину було ледь видно за коляскою, коли він тяг її на третій поверх. Але хто саме живе у квартирі ліворуч і скільки там людей, Герман достеменно так і не з'ясував. Усі його спроби порахувати цих сусідів закінчувалися провалом, виходило навіть гірше, ніж із табуретками Літрофанича. Окрім батьків, старших Кальченків, їхньої доньки, її юного чоловіка, онука (чи онучки?) він часто бачив ще одну жінку з дитиною. Певне, це була старша донька Кальченків, бо обидві дівчини схоже симпатичні і руді, хоча справжній колір волосся сучасних жінок пам'ятають тільки їхні батьки та вчителька початкових класів. Мешкає тут старша донька Кальченків постійно чи ні, Герман ніяк не міг розібрати, але її син під наглядом бабусі часто копирсався у дворовій пісочниці помаранчевою лопаткою.

      Одного разу він спостерігав, як та лопатка опустилася на голову місцевому коту, іншого разу – злетіла високо вгору під крик малого: «Ура! Мама приїхала!» Лопатка впала за паркан дитсадка, та цього ніхто не зауважив – мама, лишивши валізи посеред дороги, кинулася до сина і радісно підняла його догори.

      За добротним фірмовим одягом та манерою поводитися Герман одразу визначив старшу із доньок