Паморочливий запах джунглів. Юрій Покальчук

вибиралися в місто ще кілька разів.

      Одного разу ми вийшли в місто ще з двома його товаришами з морської піхоти і швендяли по нічному базару, як завжди, в пошуках якихось розваг.

      І раптом хлопці напружились.

      – Увага! От там йде четверо з повітряних сил. У нас з ними постійний конфлікт. Може бути бійка. Готуймося.

      Я носив, як й індонезійці, – бо намагався втрапляти у місцеву моду, – дуже широко розкльошені штани, такого ж сірого кольору, як і військова морська форма індонезійців, синю футболку й темні окуляри.

      Ось лиш волосся в мене не було такого темно-воронячого кольору, як у них. А на загал ніхто не знав, хто я насправді.

      У моряків були кортики, і вони зайняли агресивну стойку, Анвар також, хоч і без кортика, стояв готовий до бійки. Так само зготувався і я.

      І попри загальний страх, мить я почував себе моряком-індонезійцем, готовим разом з товаришами вдатися до вуличної бійки за честь мундира морських військових сил Індонезії.

      Страх був менший за відчуття солідарності, в якій була певна мить щастя, що я був разом з ними, одним із них.

      Льотчики дивились на нас, ми на них, бракувало іскри, аби полум'я спалахнуло.

      Але в цю мить поміж нас втелющився бродячий торговець із закликами купувати завислі у нього на коромислі – це біло типово для індонезійського базару – смажені курчата і рисові млинці. Хтось щось купив у нього, він стояв між нами кілька хвилин. Атмосфера розрядилась, і полум'я бійки не спалахнуло. Поки він упорався з покупцями, льотчики передумали і кудись посунули геть, і ми полегшено зітхнули.

      Але вже були всі разом. Це треба було відзначити.

      А відзначати у військової молоді, гадаю, у всьому світі, існує лише два способи – трішки випити – і в бордель.

      Це було трохи натужно і ніяково, але ж не відступиш перед такою компанією.

      Все було як завжди. І Анвар також був із нами, і ми були всі потім дико щасливі й іржали, як коні на випасі, і набухались добряче, і всі разом їхали на базу, і вони мене всі проводжали аж до воріт. І я був щасливий відчути себе вповні одним із них.

      Але все ж при всьому тому з Суфії я почував себе зовсім розкуто, як із самим собою, а тут… теж все було чудово. Але не так.

      Минуло кілька днів – я мав вільний час і прийшов до Анвара на корабель.

      Його покликали, але він раптом став зовсім інший.

      Виявляється, його товариші-матроси висміяли його через наші фотографії, і чого вони вже там йому наговорили, я лиш тепер можу здогадатись, а тоді я просто розгубився.

      Ми побалакали трішки, і я пішов собі. Але більше ми з ним не зустрічалися. Мені все це було насправді прикро.

      Вихований в совєтських умовах, я насправді був чистим Кандідом, тобто й гадки не мав, що хтось може щось негарне подумати чи над цим посміятися.

      Мені було дуже за ним шкода, але з бігом часу я довідався, як просто і легко можна знищити щось високе і гарне просто словами, просто кпинами і зневагою, за якою насправді стоїть лише заздрість, ревнощі і власна неспроможність