Ефіопія. Сергій Жадан

падуть вавилонські стіни, тюремні мури,

      і, йдучи до праці скошеною стернею,

      будуть співати псалми втішені драпокури.

      Ніч відійшла за мости, за темні горби,

      із усім своїм крамом, з казенним своїм покривалом,

      і радість росла, мов лісові гриби,

      над печальним торчком і розчуленим медперсоналом.

      І слово правди здіймало своє крило.

      І здіймало своє крило слово любові.

      І сонце в зеленому небі на захід пливло.

      І тягнулись за сонцем зернові та бобові.

* * *

      Я добре домовився з провідником —

      нормальне місце на верхній полиці,

      і вечір диким вростав часником

      у золото молодої пшениці.

      Без змінного одягу і паспортів,

      червоне вино допиваючи з фляги,

      підтягувались до південних портів

      сезонні робітники та бродяги.

      І в снах, як в озерах, світло пливло,

      щемке від сутінків та спиртного,

      і кожен знаходив своє тепло

      в доках Кейптауна й Порто-Ново.

      І кожен нечутно знімав уві сні

      чорне срібло з жіночих мізинців

      і купував за монети дрібні

      каву і овочі в абісинців.

      І рвався крізь морок усіх перепон,

      крізь дихання субтропічному шторму…

      (Їх брали вночі, блокувавши вагон,

      і викидали на першу платформу…)

      Крізь товщі води, що невпинно несе,

      крізь кригу й вогні океанського тиску…

      (Тягли, вибиваючи з них усе

      про ранні судимості і прописку…)

      Той, хто створив ці сузір’я німі,

      напевне забув про нас із тобою.

      І що нам лишилось? Блукати в пітьмі

      серпневою сушею і водою,

      ходити поміж непевних чудес

      і розглядати серед туману

      запалене піднебіння небес,

      холодні нутрощі океану.

* * *

      Один із них працював на ливарному.

      Інший, молодший, на машинобудівному.

      Вони зустрілись у себе на спальному,

      коли повертались із роботи додому.

      За їхніми робітничими рухами,

      за їхніми словами – короткими й виваженими,

      стояла вулиця з усіма звуками,

      з усіма проблемами, складними й невирішеними.

      Перший сказав: «Страйкуємо, товаришу.

      Цехи наповнені сонячним пилом.

      Паровози на сортувальному

      пахнуть соняшниками та мастилом».

      «Отримає все лише той, хто бореться.

      Нехай відчують тепер різницю.

      Незалежна профспілка на вашому боці», —

      відповів йому другий і потиснув правицю.

      І старший тримав собі у пам’яті,

      стоячи у шкірянці потертій,

      дві ходки – по сто дев’яносто п’ятій

      і двісті дев’яносто четвертій.

      А молодший був у свої дев’ятнадцять

      кращим бійцем у всьому місті

      і щовечора тепер повертався з праці,

      відкинувшись по президентській амністії.

      І