Не опускаючи очей…. Вадим Крищенко

з останнім подихом в журбі,

      Розірвавши на душі сорочку,

      Кожен сповідається собі.

      Не згадаєш, скільки з’їв смачного,

      Скільки випив у житті чарок,

      Скільки взяв для розкоші усього,

      Скільки мав для похоті жінок.

      А спитаєш в цій прощальній тиші

      Сам себе, щоб страх свій відвести:

      Чи добро посіяв, чи утішив,

      Чи зробив когось щасливим ти?

      Лише це, як спокою захочем,

      Бо всі інші відчуття – чужі…

      Кожен помирає в одиночку,

      Не минувши сповіді душі.

ЯРМАРОК

      Ярмарок нуртує —

      Продається все.

      Гучно пропонує

      Хто що принесе.

      Продається цукор,

      Продається сіль,

      Продається радість,

      Продається біль.

      І червоне, й біле —

      Аж пітніє лоб.

      Продається тіло,

      Вмочене в сироп.

      Продаються очі —

      Сором їх не їсть.

      Купиш тут охоче

      Усмішку і злість.

      Продаються лиця

      Власні і чужі,

      Продаються ниці

      Та іще й вожді.

      Ярмарок нуртує —

      На смак різний крам…

      Тільки власну душу

      Я тут не продам.

      Бо коли в людини

      Продана душа,

      Нащо все останнє —

      Тіло з’їсть іржа.

      І тоді не треба

      Радості й жури…

      Ярмарок нуртує:

      Заплатив – бери.

КОЛИ МЕНІ НЕЛЕГКО НА ДУШІ

      Скриплю пером… Втікаю від зажури,

      Ховаюся за лагідні слова,

      Щоб не боліла тяжко голова

      І не дивилась в серце ніч похмура.

      Бо стільки назбиралося лихого,

      Щоб збить мене одним ударом з ніг,

      Щоб я упав і встати вже не зміг

      І не здолав життя свого дорогу.

      Я зачиню усім незгодам двері,

      Що обвивають тіло, як вужі…

      Коли мені нелегко на душі —

      Скриплю пером на чистому папері.

▲▲▲

      Приходить день, немов прозріння,

      Коли рельєфніше усе.

      І відчувається коріння,

      Що крону на собі несе.

      І ти не просто, сам собою,

      А від землі. І в час сівби

      Своєю сієшся судьбою

      На ниву іншої судьби.

▲▲▲

      Коли усе гаразд, коли одні удачі —

      Боюся… Це до певної пори…

      І, посковзнувшись, знов скочусь неначе

      З горбочка втіхи у рівчак жури.

      Коли жура як тінь, і не щастить ні в чому,

      І голос радості не зве давно мене —

      Чекаю й вірю: у вікні нічному

      Моя зоря вже скоро спалахне.

ТАК ПРОСТО НАЗИВАЄТЬСЯ…

      Минулося, забулося… Було ж немов учора,

      Соталась біла ниточка, а шиє нитка чорна.

      Котилося, котилося та й стало під горою,

      Озвалося смішиною, відлунилось журбою.

      Літа за днями мчалися розлунисто і гінко,

      Було, здавалось,