Не опускаючи очей…. Вадим Крищенко

печаль

      Я не одну…

      Та долю все ж —

      Не прокляну.

      Бо основне:

      Я був, я жив.

      Не все забрав —

      Щось залишив.

СПОВІДЬ

      Щодня неначе починаюсь знову,

      Хоч за собою не палю мости…

      Нанизую на власне серце слово,

      А за всі муки, Господи, прости.

      Відродженим іду шукати правди,

      Очищеним – відновлюю красу.

      Я на сльозі людській не вчуся грати,

      Чужу печаль на сміх не понесу.

      Свої гріхи ношу завжди з собою

      І не скажу: мені це не болить.

      В юрбі суєтній був і я юрбою,

      Пізнав і сором, і лякливу мить.

      Пізнав усе: мене не раз ламали,

      Під ноги клали балки перепон.

      Та не згубилось віще слово мами:

      «Синочку, совість – вищий наш закон».

      Я прагнув мати цю єдину міру,

      Для вчинків, що кумедні і сумні,

      Святим отцям я навіть не повірю,

      Коли мені сумління скаже «ні».

      Стрімке життя міняє ідеали,

      Стають нові вожді на п’єдестал.

      Але земля, що кривдою топтали,

      Для мене все ж найвищий ідеал.

      Бо тут мої і осені, і весни,

      Бо тут мої і зорі, і хрести.

      Мій краю, я перед тобою чесний,

      А за все інше – Господи, прости.

КОЛИ ВОСКРЕСНЕ УКРАЇНА

      Молись, шануйся в ріднім слові —

      І Бог тоді повірить нам.

      А крики злісні, гонорові

      Не треба пропускати в храм.

      Та хоче наш сусід повчати —

      Хто ми, і звідки, і чому…

      Ми знаємо свої початки

      І чуєм пращурів сурму.

      Слова, пригладжені до лоску,

      Із хитрих вуст летять у вись.

      Наслухавшись попів московських,

      Народе мій, не помились.

      І не бери на душу сором,

      Бо це не з наших сподівань.

      Бач – по Мазепинських соборах

      Москва собі збирає дань.

      Пізнаймо істину єдину,

      Де височінь і глибина:

      Тоді воскресне Україна,

      Як буде церква в нас одна!

БО ДЕНЬ ПРИЙДЕ

      Крізь брехні, злості та зневіру —

      Тобі, Вкраїно, йти вперед,

      Переступивши дійсність сіру,

      Що наставляє свій багнет.

      Не тухне сяєво небесне,

      Бо вже в очах твій храм стоїть…

      Іще прийдуть, із мрій воскреснуть

      Для правди лицарі твої.

      Хай в тебе недругів багато —

      Не розгубися в суєті,

      Бо день прийде – і Бог освятить

      Тебе на звершення святі.

І НАМ БОГ ДОПОМОЖЕ

      Помахали літа журавлиним пером.

      Ой, як слизько іти по дорозі…

      Поспішаймо, братове, творити добро —

      Поки ми іще в змозі.

      Хай же недругів крик не заглушить наш рід.

      Ні, ярмо не вдягаймо на спину.

      Не топчімо Тарасів святий заповіт —

      Хай же правда не згине.

      Хоч нема суперечкам початку й кінця,

      Та сумління підказує: