Санькя. Захар Прилепин

й роздерли на частини. Натовп не без переляку натикався на знівечені, безногі або безголові тіла, які валялися на асфальті.

      Схоже, міліції все-таки вдалося відрізати й утримати за огорожею частину колони «Союзу» – Сашко бачив, що хлопців лишилося менше, мабуть, усього осіб двісті. Багато хто вже прямував у двори, розуміючи: довго свято не протриває.

      – Менти! – вигукнули десь, і орава рвонула по вулиці нагору, валячи урни, обрушуючи лотки.

      Лунав невпинний дзенькіт розбитого скла. Зненацька яскравими стали у цей ранок змішані і дрібно перемелені кольори міста.

      Серед натовпу снували з відеокамерами журналісти – діловиті й навіть, здається, вдоволені з того, що відбувається.

      – Туди! Скоріше! – поганяв оператора чоловік з мікрофоном.

      Сашко робив свою справу з ясною головою, відганяючи інші почуття, крім бажання розбити й зламати якнайбільше.

      На асфальті, він побачив, лежали плюшеві іграшки, що служили призами в розбитому й поваленому скляному ігровому автоматі, – рожеві й жовті, жалюгідні, наче загублені.

      Казна-звідки назустріч хлопцям вибіг невисокий майор пенсійного віку.

      – Стояти! – викрикнув він, і в його оклику одразу ж відчулося, що йому самому страшно, і він не дуже-то прагне, щоб хто-небудь його послухався. Назустріч йому біг Веня, не зупиняючись, він підстрибнув і вдарив майора ногою у груди. Той упав, розкинувши руки.

      Сашко різко спинився біля старого майора, борючись із бажанням підняти його, допомогти встати, навіть вибачитися.

      Майор судомно хапався за кобуру, але потім, замість того щоб витягнути пістолета, він зі страху випустив зброю з рук.

      Тоді заволав з матюками на Сашка, і той передумав йому допомагати і навіть стрибнув на кашкет майора, що валявся віддалік.

      – Ти що робиш? – запитав майор, сівши на зад. Він виглядав якось по-дурному: зовсім старий чоловік, без кашкета, що сидів на асфальті.

      – Ви самі у всьому винні! – сказав Сашко зле. Він розвернувся, щоб бігти далі, і його одразу схопив за рукав Веня, який розвернув його у зворотний бік.

      – Там «космонавти». Давай… куди-небудь…

      Пробігши повз вивіску «Дарунки природи», на якій були відсутні три обірвані літери «Р», повз розбиті виразними зиґзаґами вітрини, вони влетіли в засцяний дворик і одразу потрапили до тупика.

      – Бля, я не знаю цього району! – сказав Веня посміхаючись. І додав, без паузи й теж весело: – Там мочать усіх наглухо, ці «космонавти». Затоптують нахер. Вони об’їхали нас по сусідній вулиці, тепер зверху зганяють униз, до ментів…

      Сашко оглядав стіни, сподіваючись знайти лазівку.

      – Сходи, – сказав Сашко.

      Нагору, на чотириповерховий будинок вели пожежні сходи, але доплигнути до них було неможливо – високо.

      – Давай ти станеш мені на плечі, – запропонував Веня.

      Сашко подивився на нього посміхаючись і навіть, напевно, з ніжністю. Адже Веня не сказав: «Давай я стану тобі на плечі».

      – А