Санькя. Захар Прилепин

рядів, не знайшовши свого місця, але молода його горлянка вже була роззявлена в лементі – краєм ока він бачив голубів, які злякано злетіли з асфальту, нервового офіцера, «строковиків», які стояли за огорожею, вони одразу почали перехоплювати кийки млявими руками. Сашко кричав разом з усіма, й очі його наливалися тією необхідною для лементу порожнечею, що в усі століття передувала атаці. Їх було сімсот, і вони вигукували одне слово: «Революція!»

      – Тішин! – махнули йому рукою. – Іди сюди!

      Він став у перший ряд, крайнім ліворуч, поруч із Венею, похмільні очі якого, ще недавно схожі на переварені пельмені, стали червоними, ніби запеченими, немов їх поклали на розжарену сковороду.

      – Ходи звідси, бабцю! – сміявся Веня.

      Біля рядів стояла бабуся, і в той момент, коли всі на мить замовкли, Сашко почув її голос, вона, очевидно, вже не вперше, повторювала те саме:

      – Дурні! Ви – провокатори! Ваш Костенко спеціально до в’язниці сів, щоб прославитися! Вас жиди сюди привели!

      Повз бабусю, не звертаючи уваги, пройшла Яна – чорнява, з обличчям яскравим і оголеним, як відкритий перелом.

      – Нехрист! – вигукнула їй в обличчя бабуся, але Яна вже пішла, щиро байдужа.

      Бабуся шаснула гострими вічками по рядах революціонерів і знайшла Сашка.

      – Жиди привели! – повторила вона ще раз. – Ось ти жид! Жид і «есесівець»!

      Сашка тихенько підштовхнули в спину товариші, шеренга рушила.

      – Ре-во-лю-ці-я! – тремтіло й вібрувало по всій площі, перекриваючи баса на трибунах, переговори міліції по раціях, голоси інших учасників мітингу.

      – «Союз створювачів»! Хлопці! – волали до них із трибуни. – Ви не кричати сюди прийшли! Давайте поводитися пристойно…

      Шеренга, розмахуючи червоно-чорними прапорами, рухалася до огорожі повз трибуну. Щільно, наповнюючи нудотним болем вушні раковини, стояв невпинний лемент.

      – Президента! – викрикувала лунко Яна.

      – Топити у Волзі! – озивалися у сімсот горлянок.

      – Губернатора!

      – Топити у Волзі!

      – Ну зробіть хто-небудь хоч щось, добродії… – безпорадно благав спікер з трибуни, і це недоречне тут «добродії» донеслося до Сашка і навіть змусило б його посміхнутися, якби він не кричав хрипло, невпинно й до холоду в зубах:

      – Ми ненавидимо уряд!

      Усе в окрузі ввійшло в ритм цього лементу, від лементу розгойдувалися двері метро, у такт лементу метушилися сірі бушлати, сичали рації, сигналили авто.

      – Любов і війна! Любов і війна!

      – Любов і любов! – переінакшив Сашко, побачивши ще раз Яну, що різко розвернулася перед першим рядом, каптур її злетів і опав.

      «Як солодко пахне цей каптур усередині… її головою… – подумав Сашко й одразу ж забув почуття, що випадково поманило десь усередині. -…Як тульським пряником…» – ще звідкись навздогін впала думка, і Сашко навіть не зрозумів, про що йому подумалося, до чого.

      – Ви зриваєте мітинг! – кричала, намагаючись схопити Яну за рукав, якась жінка, що, очевидно, прибігла сюди з трибуни. –