Гаргантюа та Пантагрюель. Франсуа Рабле

годі, хай недогибки тікають і розносять вість про битву.

      Проте він ухопив сокиру забитого, знову зліз на скелю і, як хто з утікачів спинявся перед купою тіл, змушував їх кидати списи, шпади, ратища та пищалі; як хто з них віз ізв'язаних прочан, він вибивав його з сідла, а коней віддавав прочанам, і збирав їх усіх біля себе на узліссі, поряд із полоненим Боюном.

      Розділ XLV

      Як чернець привів прочан і які чудові слова мовив їм Ґранґузьє

      Щойно скінчилася січа, Ґарґантюа зі своїми людьми, окрім ченця, вернувся до Ґранґузьє, а той саме в ліжку благав у Бога рятунку їм і перемоги; коли ж побачив, що всі вони цілі та здорові, почоломкав їх з усієї душі і спитав про ченця. А Ґарґантюа йому на те відповів, що чернець, безперечно, у ворогів.

      – Ну то самі вони (сказав Ґранґузьє) будуть не раді.

      І тут він як у воду дивився. Недарма ще й досі не перевелося прислів'я: монаха комусь підпустити.

      Потім велів челяді накрити стіл, – адже бійцям треба підживитися. Коли все було готове, покликали Ґарґантюа; але той, зажурений зникненням ченця, не хотів ні їсти, ні пити.

      Аж це зненацька з'явився чернець і ще з порога низеньких ворітець гукнув:

      – Винця холодненького, холодненького винця, Гімнасте, друзяко!

      Гімнаст вийшов і побачив, що це справді брат Жан, а з ним п'ятеро прочан і полонений Боюн. Потім назустріч йому вийшов Ґарґантюа і, щиро привітавши його, повів до Ґранґузьє, який спитав його, що йому приключилось. Чорноризець розповів йому про все: як його в полон зайняли, як він одгетькався од лучників, який розлив крови учинив на гостинці, як відбив прочан і полонив отамана Боюна. Після цього почався в них веселий бенкет.

      За столом Ґранґузьє спитав у прочан, з яких вони країв і куди путь верстають.

      Вайло відповів за всіх:

      – Сеньйоре! Я з Сен-Жну і Бері, оцей з Палюо, цей з Онзе, цей з Аржі, цей з Вільбренена. Ходили ми до Сен-Себастьєна, що під Нантом, а теперички вертаємося, невеличкими переходами.

      – Так, так (сказав Ґранґузьє). А навіщо ви до Сен-Себастьєна ходили?

      – Ходили (відказав Вайло) із приносом проти чуми.

      – Отакої! (гукнув Ґранґузьє). Нетяги, невже ви гадаєте, ніби святий Себастьян чуму насилає?

      – Ще й як насилає (відповів Вайло). Ми це знаємо з уст казнодія.

      – Що? (гукнув Ґранґузьє). Ці лжепророки такі забобони сіють? Пащекують на праведників та угодників Божих, обзивають їх дияволами, яким би тільки лихо кувати? Це все одно як у Гомера на грецьких вояків насилає чуму Аполлон, а інші піїти понавигадували цілі сонмища різних Вейовісів[113] та лихих богів. Достоту так само у Сині якийсь святоха казнодій повчав був, що святий Антоній палить вогнем ноги, святий Евтропій насилає водянку, святий Гільда – божевілля, а святий Жну – подагру. Я його зразково покарав, і хоть він назвав мене схизматиком, проте відтоді жоден оченашник на мої землі ані ногою. І мені дивно, як це ваш цар не заборонить йому оповідати в його царстві сон рябої кобили, таких-бо треба карати ще

113

Вейовіс – давньоримське божество, очевидно – бог помсти.