Григорій Сковорода. Леонід Ушкалов

тогочасних радикалів він залишився знаковою постаттю. Недарма під ту пору існувала думка, що молоді ідеалісти, що їх називають «першими хоробрими», – творці «жовтневої» України – у своїх інтелектуальних пошуках прямували дорогою «від Сковороди до Маркса». Зрештою, вже зовсім скоро з’ясувалось, що «дорога від Сковороди до Маркса» – це дорога в нікуди, дорога від повноти буття до цілковитої ніщоти.

      І коли поколінню дітей Другої світової війни, як скаже юна Ліна Костенко, «обридли відьомські шабаші фікцій», у пошуках істини воно знову звертається до філософії та поезії Сковороди. Саме тут слід шукати джерела культурного й політичного резистансу блискучої плеяди українських «шістдесятників». Пригадаймо хоч би образ Сковороди-«перворозуму» в «Індустріальному сонеті» Миколи Вінграновського, варіації на теми Сковороди у Василя Симоненка, Івана Драча, Бориса Олійника, Дмитра Павличка, «Сад нетанучих скульптур» Ліни Костенко, поезію Василя Стуса, який з повним на те правом називав Сковороду одним зі своїх «найкращих друзів», публіцистику Івана Дзюби та Євгена Сверстюка, сковородинські розвідки Валерія Шевчука… А по той бік «залізної завіси» Ігор Костецький назве Сковороду одним-єдиним навчителем модерної України (Praeceptor Ucrainae), людиною, що репрезентує ту українську культуру, «яка має вселюдське значення», Василь Барка окреслить своє життєве кредо словами: «Світ мене спіймав, але не вдержав» – і стане самітником – так, як Сковорода, Дмитро Донцов присвятить останні дні життя праці над статтею «Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності» (прикінцева сторінка рукопису так і залишилась у його друкарській машинці).

      Та й для українського постмодерну наш старий філософ неабияк привабливий – чи вже мати на думці екстравагантну візію Сковороди як «першого українського хіпі» Юрія Андруховича, чи те, як пильно вдивляється в образ Сковороди героїня повісті Оксани Забужко «Інопланетянка», коли прагне збагнути сенс тієї навряд чи досяжної для смертного чоловіка повноти буття, яку вона називає «третім рівнем свободи». Ким же він був, міркує вона, «посполитим улюбленцем, дотепником із сопілкою», чи «похмурим самітником, ніким не збагнутим “чоловіком Божим”, з людської ласки годованим?..» Якби вона спитала про це в самого Сковороди, то важко сказати, що б він відповів. Людське життя філософ уявляв по-різному. Він міг услід за Йовом казати, що життя – це повсякчасна борня (звісно ж, не в сенсі «житейського борюкання», а в сенсі «духовної війни»-психомахії), міг говорити про життя як про грандіозну вселенську виставу, чиїм автором і режисером є сам Господь… Та найпевніше, Сковорода сказав би, що був на цьому світі всього лиш безтурботним пілігримом, чиї ноги ходили по землі, а серце втішалося спокоєм десь далеко-далеко на небесах. Принаймні вже під кінець життя, у розкішно-бароковій містерії «Боротьба архистратига Михайла із Сатаною», філософ уперше й востаннє змалював сам себе якраз у цьому образі. Начебто Божі архангели, умостившись гуртом на веселці, дивляться згори на землю й бачать там, праворуч від усілякого