Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник). Василь Земляк

і навіть їхній сусід Явтух, якому він з великим натхненням оздобив сорочку ще до чвар. Тоді Пріся іще не починала сипати хлопчиків для Явтушка, то він хизується сорочкою й досі. На котромусь фатальному хрестику Лук'ян, а з ним і Данько мають посиротіти…

      Червоний клубочок на долівці перекидався дедалі нервовіше, непомітно меншав, а коли Лук'ян знімав окуляри, щоб протерти їх, то клубочок перепочивав, ніби щось живе. Лук'ян завів окуляри знедавна, рятується ними від короткозорості, на те напоумив його Фабіян, довівши особистим прикладом великі переваги цього, як він гадав, найгуманнішого людського винаходу. Мати ж ніяк не може до того звикнути.

      – І звідки воно до тебе вчепилося?

      – Що, мамо? – підводить Лук'ян свої окуляри до неї.

      – Оте каліцтво твоє. Сліпота…

      – А мені байдуже. Я звик.

      – То чи не від того, що тобі пупа втиналось до книжки? Хтось підсунув повитусі молитовничка. А букви маленькі-маленькі…

      – Це того, якого Данько скурив?

      – Спалив, негідник, таку пам'ятку…

      Данькові ж – про це Лук'ян щойно довідався – втиналось пупа до ложки, від того невситимість до їжі, а отже, й до роботи. Хіба знаєш, якого тебе загадують, коли з'являєшся на світ.

      – А звідки ж у Данька конокрадство? – поцікавився Лук'ян.

      – Соколюки тут ні при чім. То я винна. В моєму роду була колись ця хвороба. Діда мого чумаки вбили. Волів крав на чумацькій дорозі…

      – Волів? – здивувався Лук'ян, радий за брата, що віднині той не такий уже самотній, як уявлялося досі.

      – Дід полював за лиманами[5]. На масті тронувся. А Данько ж на чому?..

      – Йому масть нічого не важить. Йому інше.

      – А що ж інше? Гроші?.. Де ж вони?..

      – Пригода, мамо… Хіба ви не помітили, який Данько, коли крадений кінь ірже у стайні?.. Хоч до рани клади…

      Дивна річ, вавилонські коні могли жити собі спокійно, за якимись неписаними конокрадськими законами вони не будили в Данькові жодних поганих пристрастей. Жертву ж обиралось у далеких селах. Зараз марив баским коником, якого випильнував на останньому глинському ярмарку. Вже мав про нього всі конокрадські притики, що з них починає жевріти в грудях нова пригода: коник той з Овечого, невеличкого, але заможного сільця, хазяїна звати Ларіоном Батюгом, на хаті дерев'яний півник стоїть…

      – Клич того навіженого, – без зла в голосі попрохала мати, а про себе подумала: «На котромусь кінському ярмарку зашмагають його дядьки батогами, й тобі, Лук'яньо, доведеться забрати його прах додому… Яке ганьбисько!»

      Клубочок занишк під лавою, там за ним недремно пильнував кіт, чекаючи, поки той угамується зовсім, аби перебрати вишивання в свої лапи. Лук'ян метнувся на ґанок.

      – Що там, братику? – запитав чорнобородий Данько з білих снопів, якими обставив точка так густо, що жодна зернина не могла б випасти у спориш…

      – Мерщій, Даньку!

      – Гадаєш, так легко померти, як

5

Воли темно-коричневої масті.