Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник). Василь Земляк

місці навіть коні сахнулись од рову і далі самі помчали вершників риссю. Минули Абіссінські горби, на яких народжуються та чубляться чорні вихори, поминули Бубелів хутір, біля вітряків зупинилися. Мальва взяла супутника за руку з вуздечкою, сказала, що ніколи не забуде його лицарства, а як навідається ще в комуну, то завітає до нього в гості. Дуже цікаво їй побачити його житло, вона ніколи не піднімалася вище другого поверху, і то в їхньому панському домі. Володя сказав, що покаже їй самий шпиль того дому, літню вежу, з якої вдень видно півсвіту. Вона пошкодувала, що не зможе приїхати вдень, боїться поговору, але вночі на тій вежі, напевне, ще цікавіше. Поет нічого не міг сказати, вночі він там не бував, з нього досить мансарди…

      Повертався Володя трухцем, начебто боявся розвіяти, розтрусити те дивне почуття, яке залишилося од прощання з цією чудною жінкою. Хотілося сміятись, що воно появилось так раптово, і сумно було від того, що воно таке нетривке, летюче, як насіння кульбаби, – досить найменшого вітру, як те насіння гайне у безвість. Йому ж хотілося, щоб воно бодай трішки врослося, вкоренилося в ньому, хотілося принести на свою мансарду і там побути з ним. Але знову рів, і знову жодного денікінця, і жодної живої душі для поєдинку, тоді як те почуття вимагало хоча б маленького подвигу. Та ось зупинився його кінь, уперся передніми ногами в дорогу, застриг вухами, а вершник мимоволі вихопив із піхов шаблю, далека зірка спалахнула в ній.

      – Хто тут? – кинув у чорні зарості, з високо занесеною шаблею.

      Йому відповіли крізь смішок:

      – Денікінці. – Для такого серйозного випадку прийом майже недозволений.

      – Які денікінці? Таких зараз нема. За кого ви?

      – За царя й отечество… А ти?

      – Ану ж покажіться! Вийдіть сюди!

      – Як же ми можемо показатися, коли ми самий дух. А ти хто? Теж дух чи комунар?

      І коли один із духів виглянув із рову, щоб подивитися, з ким вони мають справу, то кінь став дибки, а вершник мало не гепнувся на дорогу – він уперше повірив в існування духів, проти яких шабля – ніщо, й дременув із поля бою на такому алюрі, що промчав комунівські ворота і зупинився аж у ставу, в заїзді, де дядьки замочують пересохлі колеса возів, і комунівська череда заходить на водопій, коли повертається з паші. Набрав повнісінькі черевички води, лише тоді збагнув, що шабля тут ні до чого, і ледве вклав її до піхов. Кінь теж охолов, угамувався, і герой тихенько посвистав йому, як насвистують коням, заохочуючи їх до пиття.

      Почуття до вавилонської вдови облетіло, як кульбаба, залишився тільки якийсь штурпачок у душі – не знана досі підозра, яку та вдова вселила в нього і якій він щойно сам знайшов підтвердження, що злі духи справді оживають у рові і їх можна навіть побачити. Чи сказати про це Климу Синиці, а чи промовчати, цей не вірить в існування духів, тоді як Соснін говорив, що всі великі поети вірили в існування духів і написали про них свої найгеніальніші твори. Он білі лебеді шугають по озеру, теж, як духи, чисті й величні, може, ради них Володя Яворський тримається мансарди