Смерть. Сибірські новели (збірник). Борис Антоненко-Давидович

має робітник (він виразно підкреслив це) товариш Дружинін.

      По натовпу пробігло шарудіння й змовкло. Дружинін спокійно, не поспішаючись, виліз із свого місця і вийшов наперед столу.

      – Товарищи радяне!.. – Горобенка здивувало спочатку це звертання, а потім він збагнув: Дружинін захотів пристосуватись у мові до специфічних умов села і ці «радяне» була в нього якась комбінація між кількома відомими йому українськими словами – «Рада» й «громадяни».

      – Не в том дело, радяне, што – «отче наш». Разве кто запрещает? Пожалуйста! Но ведь для этого есть церковь…

      Худе жовте робітниче обличчя Дружиніна вплинуло на масу. Його урівноваженість і спокій передались натовпу. Натовп прохолонув і замовк. Вже ніхто не перечив, і Горобенко запропонував обрати президію з'їзду.

      – Як будемо вибирати, товариші, списками чи персонально?

      І знову від стіни, що десь за натовпом, настирливо і вперто закричало:

      – Парсонально! Парсонально!..

      Вдруге зчинився галас, і в приміщенні, по всій школі прокотилось:

      – Парсонально!

      – Не треба списків!

      – Тут не понімають, що воно за «парсонально».

      – Без списків! Не треба…

      Десь збоку коло столу зачулось: «Просимо списками!

      Ком'ячейка предлагає такий список…» і захлинулось.

      Гарасименко похмурився і зблід.

      – Я ж говорив, що з багачами буде біда. Підмовили вже…

      Горобенко підвів руку, і так само, як і перше, галас одразу перетнувся.

      – Добре. Будемо вибирати персонально. Прошу називати кандидатури.

      Знову рвонула хвиля, знову баский кінь натовпу зірвався з уздечки:

      – Покотила! Покотила!… Сидоренка… Павлія… Покотила. Просимо!..

      Вирвався чийсь дужий голос:

      – Учителя Батюка Миколая Хведоровича!

      І натовп, мов змигнувшись, у один голос заревів:

      – Учителя! Учителя!.. Миколая Хведоровича проси-мо-о!

      Збоку, коло дверей, стояв Батюк і посміхався.

      Ця усмішка впала Горобенкові в вічі дрібненьким потолоченим шклом і задряпала по грудях. Ага-а, он воно що! Єдиним фронтом, голубчики? Цього й треба було сподіватись. Але ж ні, до ста чортів? Цього не буде! Ні!

      Проте віжки зборів вирвались уже з Горобенкових рук.

      Балок вийшов до столу і, не просячи слова, поза президією просто звернувся до з'їзду:

      – Шановна громадо! Я дякую за шану, але не можу пристати на це. В мене школа, читальня, сім'я…

      Від натовпу ще дужче, ніж раніш, бурхнуло:

      – Про-осимо! Просимо! Миколая Хведоровича!..

      Горобенко прудко вискочив з-за столу й щосили крикнув:

      – Ніяких слів, громадянине Батюк! На місце!

      Натовп від того крику в передніх рядах принишк, замовкли й задні. Батюк перелякано оступився набік, але зараз же знову посміхнувся. Горобенко глибоко вдихнув зім'ятого брудного повітря і різко вдався до натовпу:

      – Як голова перевиборчої трійки я не дозволяю кандидатури вчителя Батюка. Тут не місце прихованій петлюрівщині!..

      По