Смерть. Сибірські новели (збірник). Борис Антоненко-Давидович

тобі «і що»! Каже – а як же інакше. Театр у центрі – він завжди буде на послугах буржуазії, треба мистецтво – в маси. Ленін сказав: кіно – це найкращий спосіб виховання пролетаріату, ну так, значить, – дайош цеглу з театру на будки. О, брат, куди загнув!

      Кричеєв був здивований і не хотів йняти віри:

      – Ну, це вже перебільшено, так не могло бути.

      – Факт! Уже віз заліза на Свинарку повезли… А я ще питаю його: «Ну, а коли б я, товаришу Радченко або хто-небудь з наших захотів, скажім, піти з дружиною та малечею до театру – так це теж „театр на послугах буржуазії“?»

      Дружинін сплюнув і захитав головою:

      – Нє-є, товариші мої любі, так бриться нельзя!..

      Навколо стояли парткомівські й посміхались. Ніхто серйозно не вірив, що цей чудернацький план химерної перебудови міг справді спасти Радченкові на думку. Через те вони не могли збагнути, чому це Дружинін так учепився за цей театр. Їм видавалось усе це скорше від анекдоту, аніж від дійсного, і їхні сміхи та жарти потроху з суті самої події переходили на Дружинінову особу, на його запальність і жестикуляцію.

      Але Дружинін не міг заспокоїтись. Йому боліло, й він гаряче боронив старий задрипаний будинок міського театру, що захряс над гнилою річкою під вербами, немов тут ішлося про руїну його власної, дідівської хати.

      – …Ленін сказав, що кіно хороша штука, – правильно! Але ж ти, йолопе, зрозумій що воно й до чого. Тобі, дурневі, дано владу, так ти ж шануйся, а не фортелі викидай…

      Горобенко слухав віддалік Дружиніна й мимоволі замішувався з нього. Йому подобалось і щире Дружинінове обурення, і його проста одвертість, і те, що це скеровано проти Радченка (значить, нарешті, Радченка розшифрують!).

      Дружинін – це маленький сьогоднішній шкіц майбутнього пролетаріату. Таким колись буде ввесь пролетаріат. Ось став же Дружинін на оборону далекого й зовсім чужого йому театру. Що він мав від нього? Колишні «малоросійські» вистави, просвітянські концерти й «Баядерку». Одначе Дружинін хоче театру, він намагається його врятувати від Радченкових експериментів. Значить, і мистецтво, мистецтво абстрактне щодо завтрашнього і гниле сьогодні, йому зовсім не чуже. Ех ти, милий, хороший Дружинін!..

      Кричеєв нарешті поклав розмові край:

      – Я це розслідую, товаришу Дружинін. Товаришу Біринберг, викличте завтра Радченка на четверту годину. А тепер… – Кричеєв зручніше вмостився в своєму кріслі, – розпочнім нараду. Маємо сьогодні доповідь завідувача філії Держвидаву. Товаришу Мілютін, ваше слово.

      Партійці неохоче одійшли від Дружиніна й розповзлись по кімнаті.

      Кругленький Мілютін монотонно і зануджено тягнув безкінечні цифри одержаних із центру книжок та газет і знову витягував нові цифрові бинди розповсюдження літератури на периферії. Здається, кожний із присутніх думав про щось своє і Мілютіна ніхто не слухав. Тільки Попельначенко, обпершись ліктями об коліна, з-під лоба дивився на Мілютінові сіренькі розплескані оченята, та Кричеєв часом записував у блокнот нотатки.

      Коли Мілютін нарешті скінчив, Попельначенко перший попросив слово